Розділ 31. Марк

Торкнувся її пальців. Тремтить. Чого боїшся поруч зі мною, дурненька? Я ж уже давно не чужий. Тоді, коли ти врізалася в мене зі своєю чашкою кави — уже тоді я перестав бути для тебе чужим. Просто ми ще не знали, у що нас втягує.

— У тебе чудова сім’я, — промовив, скорочуючи відстань між нами. Майже торкався губами її волосся.

Як вона пахла… Як тягучий шоколад, що топлять на водяній бані — солодкий до болю в животі смак, що був за один подих від мене. І я не смів торкнутися, не смів розбити це відчуття передчуття смаку. Просто дивився, як тремтіли її вії, як смикала вона пальці й намагалася підібрати слова.

— Дякую, але мені незручно, що ти тут, — випалила.

Зухвало, сміливо. Так просто мене ще не виставляли за двері — до того ж без жодних слів зовсім. Я підняв її підборіддя, змусив дивитися в очі.

— Що не так, mia bella?

Очі лише на мить зустрілися з моїми, потім легка хвиля пройшла по губах. Піджала. Відвернулася.

— Нам було добре разом, але тут — моє життя. Я тут не буду поводитися нерозважливо, — холодно відрізала вона.

— Я і не просив.

— А що ти просив, Марку? — і подивилася в самі мої очі. Без страху, з претензією, з обуреним запитанням.

Що ти хочеш від неї, Далессіо, якщо не справляєш враження людини, готової у вир із головою в стосунки? Що ж. Легко зрозуміти. Я б і сам собі не вірив, але ось квіти в її руках, конструктор у дитини. І моя повна відданість.

— Дати мені шанс, — раптом усміхнувся, ніби згадав жарт, — ти пообіцяла тиждень тоді? От дай мені тиждень показати себе з іншого боку. Я можу бути поруч, Софія. Якщо ти дозволиш.

Вона схрестила руки й похитала головою. Пішла до виходу з вітальні.

— Ти награєшся, Марку, а мені як жити потім?

І подивилася на мене так, що я не смів відповісти. Слова тут ні до чого — вона їм не повірить. Тільки діям. Я можу просто весь час бути поруч, і тільки тоді отримаю свій заповітний тиждень.

— Є ще дещо… — видавив із себе.

Ігор Ворожков, колишній Софії. І той, хто відповідав за відправлення нелегального товару в Україну. Їй її потрібно з ним спілкуватися, навіть якщо в підсумку вона не буде зі мною.

— А ось і чай із десертом! — у кінці коридору пролунав голос Людмили Валентинівни, мами Софії.

Я поспішив допомогти все принести, відсунув стіл, який із такої нагоди веліли ще й розсунути. На цьому етапі я трохи завис, бо ніколи таких шайтан-машин не бачив.

У моєму рідному домі всі столи були довгими від початку, і під них виділялися окремі кімнати. Чи складалися вони? Навряд чи. Але якщо й так, то їхньою організацією займалася прислуга, а не я. Безпорадно подивився на Софію.

— Ох ти боже, — розсміялася вона й поспішила до мене.

Показала яку ніжку за яку висувати, щоб він стояв.

— У вас ніколи не було таких столів, Марку? — здивувалася Людмила Валентинівна. — Я думала вони у всіх були в той час.

— Марк з іншої сім’ї, мамо, — не дала мені можливості відповісти дівчина.

Мамі її ця відповідь не сподобалася. Вона косо подивилася на доньку, підібгала губи і відповідати не поспішила. Я не встрявав. Але ситуація з незручної переросла в напружену.

Ми розсілися.

— Моя мама — українка, — розповідав я, із цікавістю розглядаючи чашку з квітковим візерунком, — а тато — італієць. Я часто проводив час в Італії.

— А я дивлюся, у вас зовнішність така незвичайна, — з натхненням кивнула жінка.

Батько Софії, Федір — по батькові не представився — безмовно сидів поруч, втупившись кудись у далечінь. Він не був схожий на алкоголіка або агресивного батька, але від нього виходила така атмосфера туги й безвиході… що наше чаювання ставало дедалі похмурішим.

Без посмішки Софія, Федір, який пішов у свої думки, і тільки ми з Людмилою Валентинівною перемовляємося на загальні теми. Для пристойності посидів ще кілька хвилин, випив чай і піднявся з місця:

— Я, мабуть, піду, — вичавив усмішку, — Софія, проведеш?

— Двері недалеко, — вона здивовано підняла брови.

— Соня! — прикрикнула на неї мати.

Я все ще ласкаво посміхався. Я все чудово розумів і приготувався набратися терпіння. Але спершу…

— Це важливо, — уже тихіше додав, і дівчина кинула на мене оціночний погляд.

Вимучено видихнула. Кивнула й пішла зі мною в бік під’їзду.

Я мав сказати їй про колишнього.

Світле волосся обрамляло стомлене обличчя. Очі пониклі, губи ледь помітно стиснуті. Я не так довго знав цю дівчину, але міг сказати одне напевно — тут вона була не собою. Вона була ким завгодно — і вкрай зручною для всіх, крім себе.

Ми вийшли на потемнілу вулицю. Вона — у домашніх капцях, я — у наспіх накинутій куртці. Дивився на неї. Довго. Очей на мене не підіймала. Боїться? Чого боятися? Коли я хоч чимось посмів її поранити?

Хіба що через незнання. Втім, треба це висвітлити.