Розділ 30. Софія

У поліцію пішли разом із Тимуром. Поки я заповнювала всі поля в заяві, син не відставав ані від поліцейських, ані від усіх, хто проходив повз, своїм тривалим періодом «а чому так».

А якщо бути точнішим — «а це правда, що».

— А це правда, що ви ловите лиходіїв? — запитав, широко розплющивши свої очі.

— Правда, синку, — з усмішкою відповів йому слідчий, якому мали доручити мою справу.

— Тимуре, не чіпляйся до дорослих, — осадила я сина.

Але літній слідчий підморгнув мені, натягнув кашкет і нахилився низько-низько до Тимура. Прошепотів так, ніби ділився заповітним секретом:

— Звичайно. Ми спочатку знаходимо докази, потім дізнаємося алібі і! — підняв вказівний палець у повітря на захват дитини, — ловимо злочинця.

— А ви хіба можете? Спіймати злочинця? — примружився хлопчик.

— Тимуре! — прикрикнула, відчуваючи, як рум’янець вкрив щоки, — вибачте, його, будь ласка.

— Та ну що ви, — розсміявся слідчий, — я, звісно, не такий прудкий, яким був раніше, але, синку, від мене ще ніхто не утікав.

— І ось ви кого завгодно знайти можете?

Щось цей допит із пристрастю мені перестав подобатися геть зовсім. Я поспішила заповнити останні поля — дані, номер паспорта, телефон для зв’язку, залишилося тільки поставити підпис…

— А тата мого зможете зловити?

Ручка зависла, так і не домалювавши необхідну завитушку. Я тупо втупилася в листок. Слідчий ніяково прокашлявся, подивився на мою розгубленість і випростався.

— Ми ловимо тільки поганих людей, — ухильно відповів поліцейський, — адже твій тато хороший?

— Хороший, — опустив голову Тимур.

— Ось заява, дякую велике, — я швидко поставила підпис, вимучено посміхнулася і майже бігом покинула відділення.

От же ж! І лаяти сина недоречно нібито… Не винен же він, що батько в нього зовсім не хороша людина, але й не настільки погана, щоб його шукала поліція.

Так я думала. І помилялася.

На виході з відділку я побачила величезний букет лілій у руках якогось чоловіка. Аромат стояв на пів вулиці. До чого ж гарні квіти… Навіть зітхнула з легкою тугою. Мені колись такі теж подарували, але вони залишилися закордоном — десь на ресепшені надто дорогого для мене готелю.

Попрямувала в бік дороги, коли чоловік із цими квітами перегородив мені шлях.

Я здивовано підняла брови.

— Перепрошую, — прокашлялася я, намагаючись пройти, але чоловік далі стояв на місці. — Можна пройти?

— Ні, mia bella.

Усередині все завмерло. Від голосу, від тембру — дихання, яке я почула в цьому медово-солодкому звучанні. Не може бути… Цього просто не може бути… Я продовжувала дивитися на схованого у квітах чоловіка, відмовляючись повірити тому, що чула.

Що відчувала. Адже серце забуло, як жити. Воно не вірило — я не вірила!

У те, що бачила перед собою його.

— Марку? — голос зрадницьки тремтів.

Прилетів? Заради мене? Якщо це жарт, то вкрай несмішний. Де я, де він. Наші світи надто різні, ми! Ми в цих світах надто різні.

І все ж він тут. Справжній.

— Мамо, а хто це? — смикнув мене за руку Тимур.

Реальність облила холодною водою. Точно. Це там у поїздці була розкута і вільна Софія, що могла в обіймах коханця роз’їжджати вуличками Мілану. А тут — відповідальна, але безробітна мама.

Марк — а це все ж таки був він — прибрав квіти вбік, і зміг окинути мене поглядом віч-на-віч. Очі в очі. Душі в одну ноту, в одну мить.

Сумувала?

Жартуєш? Шалено.

І я сумував.

І все без слів, усе на рівні одних тільки зітхань.

— Це мій син, Тимур, — усе ще в полоні його погляду пробурмотіла я, — Тимуре, привітайся, це…

— Марк, — чоловік розірвав наш контакт, щоб опуститися на рівень очей до мого сина, — дуже хороший знайомий твоєї мами. Як думаєш, їй сподобаються ці квіти?

Син уважно подивився на лілії, поплескав вказівним пальчиком по підборіддю і схвально кивнув.

— Сподобаються, — погодився він.

Я не могла стримати усмішки.

— Тоді ми їй їх вручимо, — підморгнув Марк і передав мені букет. У другій руці він тримав коробку, — а тобі, чемпіоне, конструктор. Сподобається?

— Дуже! — із захопленням пробурмотів Тимур.

Більшого я не побачила — квіти застилали весь огляд, і я ледь стояла на ногах. Стільки квітів… і все мені? Усе ще не вірилось.

— Давай допоможу, — прошепотів мені в саме вухо Марк.

Шкірою миттєво пройшлися мурашки, дихання збилося. Чоловік дбайливо забрав квіти в мене з рук, ласкаво — і майже непомітно — провівши вздовж моїх пальців.