Розділ 29. Марк

Київ. Я прилетів кілька годин тому з Мілана — Джузеппе залишив там, але наказав переїхати в номер мого готелю. З усім іншим пообіцяв розібратися.

У моїй голові все працювало дуже просто. Приїхати до Софії відразу — з букетом квітів, красивий, ошатний, щоб аж дух пройняло. Хочу. Хочу, щоб вона розм’якшилася, щоб відповіла на нескінченні пропущені дзвінки, на які на іншому кінці дроту жіночим голосом повторювали, що номер відключений. Хочу її поцілунків. Її.

Нехай це буде перебором, я по-іншому не можу. Я тужив. Сумував. Давно мені так у душу не западали дівчата, та як згадаю її гострий розум…

І не тільки його.

Втім, коли я вже під’їжджав до її будинку, помітив до болю знайомий силует вдалині. Вона. Йшла до школи із сином, тримала за руку. У нього дійсно був гіпс, але хлопчику на це було глибоко байдуже, як і самому нормальному першокласнику.

Ходив собі, камінці копав, стрибав періодично! Чесне слово, не варто було зриватися посеред відпустки. Але тим чарівнішою була вона. Софія.

І дивний мужик поруч із нею. Хлопчика підняв на руки, кружляв із якоюсь метою. Цирк на дроті — перед ним малюк у пелюшках чи дорослий першокласник? Потім і зовсім повів кудись Софію.

Який чорт мене штовхнув поїхати за ними, а не підійти — не знаю. Мабуть, підсвідомо розумів, що це було б уже явним перебором. Дівчина мені нічого не обіцяла — ні стосунків, ні відданості. Раптом цей був її хлопцем весь цей час, а зі мною вона була суто для розваги?

Тому й повторювала папугою, тиждень, тиждень…

Ні. Махнув головою. Це не Софія, вона б так не вчинила. Справа була в чомусь іншому. Колишній? Батько хлопчика? Це б пояснювало, чому вона не пручалася їхнім обіймам і чому погодилася піти кудись.

У кафе. Я скреготів зубами, але підходити все одно не мав наміру. Вона б просто заявила мені в обличчя, що я псих, якому сама Софія нічого не обіцяла. І що б я їй на це сказав? Усе одно хочу тебе, кохана, виходь за мене?

Вона б перевернула каву у своїх прекрасних ручках на моє нове пальто. І, яким чарівним не було наше перше знайомство, повторювати цей досвід мені не хотілося.

Тому так, я сидів у машині на задньому сидінні, поки мій особистий водій мовчки спостерігав за моїми муками. Коментувати не став — робота йому подобалася. Не люблю, коли лізуть зі своєю думкою, куди не просять.

Ми під’їхали ближче до кафе, але достатньо далеко, щоб нас не помітили.

Там я зміг краще роздивитися супутника Софії — скуйовджене волосся, мішки під очима, нездорова постава. І на нього вона так закохано дивиться? Злість майже затьмарила мій розум, коли щось почало гарячково маячити всередині мене. Чуйка. Із цим чоловіком щось було не так, але я все не міг зрозуміти що.

Фліртував з офіціанткою — та всі так роблять, дивився на Софію — я б теж так дивився. Ні, це все не те. Щось геть інше мені не подобалося — у зовнішності.

— Сліпий ідіот, — прошепотів сам до себе, витягнув телефон із кишені і відкрив надіслану Наталі фотографію.

Підняв екран вище, щоби порівняти знімок і людину, що сиділа через дорогу за склом кафе.

Ігор Ворожков. Контакт від Контреро.

Той, хто продавав картини Джузеппе за кордоном.

Той, кого потрібно було підставити, щоб вибілити ім’я художника.

І він був колишнім Софії.

Софія

Ми просиділи набагато довше, ніж я спочатку планувала. Думала, що півгодини-годину максимум — нам не так уже й багато було про що поговорити. Як виявилося — більше, ніж я думала. Згадали й минулі часи, і студентство, і вечірні зустрічі удвох.

Не встигла я і оком змигнути, як уже настав час забирати Тимура зі школи.

— Ой, котра година? — запитала я, коли побачила перших школярів із рюкзаками напереваги, що марширували вздовж кав’ярні.

— Година дня, а де твій телефон? — здивувався Ігор.

Я скривилася. По суті, сам Ігор, звичайно, не був винен. Він не заходив у ту кав’ярню і не крав мій телефон. Але все одно я відчувала його причетність. Не з’явися він там, я б і зовсім не вийшла з тієї самої кав’ярні.

— Вкрали, — усе ж витиснула із себе.

Ігор нічого не відповів, але вийшов з-за столика до офіціантки, щоб заплатити за нашу каву. Про подробиці телефону не питав, але й із мене не взяв ні копійки. Я невпевнено попрямувала до виходу.

Якось моє життя зі складного перетворювалося на незрозуміле. Одну велику незрозумілу кашу.

На вулиці мене наздогнав Ігор і ніби ненароком приєднався по дорозі до школи. Усе як у минулі часи — йшов поруч, розповідав щось смішне й активно жестикулював, від чого здавалося, що нам знову по вісімнадцять. Ми знову вірили в життя. У кохання.

— Ось і школа, — підморгнув він мені, коли ми підійшли до воріт.

Я з полегшенням видихнула — Тимур ще не вийшов, значить і не помітив, що я майже пропустила час закінчення його занять.

— Хочеш… — слова давалися важко, хоча ситуація сама на те напрошувалася, — з нами?