Розділ 28. Софія

Першим бажанням було відвести Тимура подалі, сказати, що сьогодні школа скасовується, і ми йдемо за морозивом. Потім здоровий глузд узяв верх. Сама ж хотіла, щоб син із батьком спілкувався… Ось, тримайте, розпишіться.

— Тату! — щосили закричав Тимур, помітивши Ігоря. Потім раптом спіткнувся і обернувся до мене: — Мамо, можна?

Почуття провини накрило мене з головою. Якось необережно я поставила питання вчора — ось і розплата. Але ж інакше не можна було, раптом би це був хтось незнайомий… Видавила із себе посмішку й кивнула. Тимур миттю радісно помчав уперед — в обійми Ігоря.

Той, треба віддати належне, прекрасно виглядав у ролі батька. Сильний, але ніжний, дбайливо підняв Тимура над головою, покрутив, змушуючи сина сміятися. Вони про щось ще говорили, поки я підходила ближче.

У руках тримала дитячий рюкзак.

— Сину, а що це в мами в руках?

Мені здалося, що Ігор навмисно використовував ці присвоювальні слова — син, мама, ніби він мав право називати себе частиною сім’ї. Дуже хотілося дати йому ляпаса, але я трималася, як би складно це не було.

— Рюкзак, — впевнено кивнув мій син. Мій. Зрозумів, Ігоре?

— А чому дівчинка несе твої важкі речі? — суворим голосом запитав Ігор.

Тому що наречений від цієї дівчинки втік. Я кисло посміхнулася.

— Іди забери й бігом до школи, герою, — хмикнув чоловік, і син підкорився.

Ніяково підійшов до мене, без особливих зусиль забрав рюкзак і накинув його на одне плече. Мені навіть стало соромно — може, слід було завести всередину дитину з поламаною рукою? Але варто було мені тільки зробити крок у його напрямку, як ініціативу проявив уже Ігор. Витягнув руку й похитав головою.

— У нього рука зламана, — тихо зауважила я.

— Він уже пів дороги пройшов, — відрізав чоловік, і я провела очима Тимура, щоби переконатися в цих словах.

Здоровий глузд підказував, що Ігор правий. Але погоджуватися з ним щось зовсім не хотілося.

— Ти зайнята, кульбабка? — як тільки Тимур зник за будівлею школи, запитав Ігор.

І непристойно близько підійшов до мене. На мене повіяло ароматом знайомого парфуму й жодних сигарет. Кинув?

Питання чоловіка мене спантеличило. Чи зайнята я сьогодні? Не дуже. Тільки в поліцію сходити, та поритися на сайтах у пошуках нового телефону, максимально дешевого. Чи зайнята я в особистому плані? Для Ігоря так — назавжди, навіть якби він став останнім чоловіком на землі.

Складність полягала ще в тому, яку мотивацію він переслідував. Підкотити до мене чи поговорити про Тимура? Нам потрібна була стратегія, батьки мають відповідати однаково й не перетягувати ковдру на свій бік.

Та і графік зустрічей непогано б обговорити.

Зважила всі за і проти, і кивнула в тон своїм думкам.

— Ні, — чесно відповіла йому, — ти хочеш обговорити питання Тимура?

Його брови ледь помітно злетіли, губи відкрилися в подиві — але все це він швидко придушив харизматичною усмішкою.

— Звичайно, — кивнув із зайвою впевненістю, — ходімо на чашку кави, я знаю чудове кафе неподалік.

Я не хотіла йти з ним, але відмовлятися нібито не було причини. Тимур зі школи звільниться нескоро, мені робити нічого, крім походу в поліцію — а це може й почекати пів години.

Неохоче попленталася слідом.

Кафе виглядало цілком пристойно — дерев’яні столики, м’які крісла, нехай і шкіряні, досить інтимна атмосфера. У повітрі стояв аромат свіжої кави та випічки — певна, що першокласної. Кожен столик був обгороджений квітами і вічнозеленими рослинами, через що здавалося, що в самому кафе більше нікого не було.

Тільки ми двоє.

До нас підійшла миловидна дівчина зі світлим волоссям, яка, побачивши мого колишнього, миттєво розм’якшилася. Якось надто лукаво усміхнулася, закинула голову набік і блиснула очима.

— Добрий день, — у тон її настрою всміхнувся Ігор.

У нього була ця надприродна здатність привертати до себе людей. Міг просто посміхнутися, зробити якийсь комплімент, і будь-яка дівчина відчувала себе на вершині світу. Я знаю. Я була на тій вершині. Злітати тривожно, приземлятися — боляче. Єдине позитивне, що приніс Ігор у моє життя — Тимур.

І від батька синові дісталися тільки найкращі риси. Характер, слава Богу, успадкував від мене.

— Чим я можу вам допомогти? — закусила губу офіціантка.

Я не втручалася. Нехай кокетує, хоч що завгодно робить із цією панянкою тут — це мене не стосується.

— Що ви мені порекомендуєте? — забув про мою присутність Ігор.

Втім мали ж бути якісь рамки. Я ледь не видихнула від обурення. Ні, ну серйозно? Він привів мене випити кави, щоб обговорити питання сина або щоб влаштовувати своє особисте життя? Мабуть, моє обурення не залишилося непоміченим, оскільки Ігор кинув погляд у мій бік.

Прокашлявся. До тями прийшов чи як?

— У нас є і солодке, і солоне, — спокусливо облизувалася дівчина, не помічаючи зміни настрою привабливого чоловіка.