Розділ 27. Софія

Коли мама побачила мій «новий телефон», то ойкала, ахала, а потім і зовсім втупилася у вікно на кухні і крадькома змахувала сльози. Мабуть, розраховувала, що ніхто не помітить. Мені залишалося тільки сумно зітхати. Тому що я, Тимур — ми все це бачили. Не бачив тільки той, від кого мама чекала підтримки.

Але ця історія була не моєю, тому я взяла сина за руку й повела в дитячу — там, де ми могли помалювати, пограти з іграшками й залишити бабусю з дідусем наодинці. Нехай розбираються, як можуть — як вміють.

Тимур побіг до свого рюкзака, у якому були найсвіжіші знання і кілька іграшок, які дозволяли брати до школи. Машинки, конструктор, якісь розмальовки. Серед цього хаосу я раптом побачила золотистий кабріолет, який, була абсолютно впевнена, не бачила раніше.

— Чуєш, Тимурчику? — стримувала голос від тривожних нот, але всередині серце вирувало, — а що це за машинка? Дідусь купив її тобі?

Будь ласка, нехай скаже дідусь. Нехай скаже бабуся. Нехай скаже, що знайшов або що друг у школі дав пограти — що завгодно, тільки не страшні слова.

— Це мені тато дав, — знизав плечима син, вимальовуючи якісь дивні фігури у формі мишеняти з мультика.

Я ковтнула клубок. Притиснулася до сина, ласкаво провела по голові. Дивилася, як він водив фломастером, і змушувала себе дихати в такт його рваним рухам. Спокійно. У цьому немає нічого такого.

Крім того, що Тимур не знав свого тата.

— А коли ти з ним бачився? — скільки нелюдських сил я доклала, щоб мій голос звучав нейтрально. Максимально нейтрально! Не можна лякати дитину!

— Вчора, — зовсім не помітив мого занепокоєння, — не можна було?

Питання, на яке я не була готова відповісти. Теоретично, звичайно, можна… Навіть не можна — потрібно, це його батько, і тільки правильно, що хлопчик буде бачитися з ним. Це позитивно вплинуло б на його світогляд, становлення. Але є нюанс.

Хто сказав, що чоловік, який підійшов до мого сина, дійсно був його батьком?

— Намалюєш мені тата? — я потягнулася за чистим аркушем паперу, — я так давно його не бачила!

Намагалася не надавати своїм словам емоційного забарвлення. Якщо це Ігор, то нічого забороненого не сталося — просто потрібно буде попередити вчительку, щоб на слово йому не вірила, й обов’язково дзвонила мені при першій появі незнайомого чоловіка.

Нібито вчителі повинні це знати за замовчуванням.

Але якщо це був не Ігор, то розмову я буду вести вже не з вчителькою. І полетять голови з плечей за те, що дозволили цьому статися.

Для Тимура ж це все залишалося грою, у якій він тепер показував мені свого тата й розповідав усе те, що я в цілому знала. І так, за описом усе вказувало на Ігоря — і зовнішність, і звички. Останнім фактом послужила кульбаба, яку Тимур намалював на папері і сказав, що тато обіцяв подарувати мені цілий букет таких.

Так. Точно Ігор. Від серця як відлягло.

Я поцілувала Тимура трохи сильніше, ніж зробила б це зазвичай, просто тому що серце все ще билося із шаленою швидкістю. Клятий Ігор. І що за подвійну гру він веде? Чому просто не поговорив зі мною нормально? Наче я була б проти їхніх зустрічей із Тимуром.

Хотіла вже зателефонувати йому, коли згадала, що в мене старий кнопковий апарат охоронця Валери. І не мій телефон, а отже — не моя телефонна книжка.

З досадою подивилася на рятівну кнопкову трубку. Номер-то я свій відновлю, ось тільки… чи буде там номер Марка? Скільки не рилася в пам’яті, не могла згадати, чи зберегла я його.

Та й… чи потрібен він тепер? Обійняла сина міцніше. Тому що відповідь була, швидше за все, негативна.

Наступного дня я встала раніше, щоби приготувати улюблені оладки синові — підтримати його перед черговим випробуванням у школі. Писати йому нічого не заважало — зламав то ліву руку! — але бажання ходити туди в теплу пору не було анітрохи більше. Особливо, коли літо було вже за рогом.

Стояла за плитою, наспівувала якусь мелодію, що весь час крутили по телевізору. Благо, завдяки батькові я знала всі сучасні тренди!

Легко могла скласти історію-другу про дівчину, яка співала в черговому кліпі. Крізь примружені очі глянула на телевізор, який зараз мовчав. Що там відбувається після того, як натискається кнопка вимкнення?

Мозок гарячково малював картинки, та з таким завзяттям це робив, що я майже спалила нещасні оладки. Вимкнула плиту подалі від гріха.

Син ж наминав оладки за щоки й пообіцяв навіть не канючити по дорозі до школи. А я у відповідь сказала, що особисто його відведу.

— Правда? — недовірливо протягнув Тимур.

— Правда, — кивнула, спираючись на кухонну тумбу, — давно ми не ходили до школи разом?

Спершу була робота, потім відпустка і просто не було сил… Сьогодні зібрала себе в купу. І мама годинку зайву поспить, і мені в радість слухати розповіді Тимура. Він це успадкував від мене — вигадувати все на ходу.

Уже на вулиці син копав камінчики й щось мені зосереджено розповідав — чи то сон, чи то чергову ідею історії, яка йому чомусь спала на його світлу й не забиту проблемами голову.