Розділ 26. Марк

— Джузеппе, ти труп, — клятвено пообіцяв я, щільно зачинивши за собою двері. Подивився у вікно крізь вузькі жалюзі, але нікого не побачив.

Дійсно пішли?

— Відчепися, я створюю шедевр, — зашипів на мене друг, і я прийняв одну до болю неприємну істину. Мені доведеться його зупинити.

Так, я ризикував зірвати його Музу. Так, я ризикував залишитися без картини зовсім — і, отже, наламати собі плани. Але щось мені підказувало, що краще один раз розібратися з батьком і втратою репутації, ніж потім оплакувати кістки Джузеппе. Якщо їх, звичайно, залишили б.

Голосно видихнув, підійшов до друга і м’яко, але наполегливо розвернув його за плече.

— Та що… — почав він, побачив мій погляд і знітився, — що сталося?

— Тільки що до тебе два головорізи ломилися, — виплюнув я.

— Я вже казав, що заборгував…

— Ні чорта ти не казав! — гримнув голосніше, ніж планував. — Я твій борг погасив, а вони продовжують приходити. І відмазки клеять, що це не я, і хата не моя. Морані, голова твоя порожня, ти куди вляпався?!

Джузеппе дивився на мене деякий час, потім опустив погляд і повів плечем. Відштовхнув мою руку.

Поклав пензлик на підставку біля мольберта й побрів до кухні за чимось заспокійливим. І це була не валеріана.

— Коли борг почав сильно зростати… — він наповнив келих і випив його одним махом, тільки потім запропонував випити мені. Я відмовився. Джузеппе хмикнув і продовжив: — Так ось борг, так? Хмир із колекторської компанії сказав, що є спосіб відпрацювати гроші. Потрібно було намалювати кілька простеньких картин під чужим ім’ям, які продали б за смішні гроші. Але там був нюанс.

— Вони щось підклали в картини, — мій погляд потемнішав.

Джузеппе кивнув і налив ще один келих.

— Легального в діях було мало, — чесно зізнався він, — але я подумав, що сам ж нічого не робив? Просто віддавав свої картини. Ось тільки кілька картин перехопила поліція.

Я вже здогадувався, чим закінчилася історія, але перебивати не став. Очевидно, що в зраді всієї схеми звинуватили саме Джузеппе.

— Мауріціо дзвонив мені, кричав, звинувачував у тому, що саме я — щур. — Художник дивився на краплі напою на келиху, гіпнотизував їх поглядом, ніби це могло його врятувати, — і загалом усе.

Джузеппе замовк, а я недовірливо похитав головою.

— Так, а ти це зробив? — панічно обернувся і перейшов на шепіт. — Джузеппе, ти здав їх?!

Художник усе ще мовчав, лише слідкував очима за краплею, що переливалась на дні. Дивився так. Уважно. Потім зовсім уже сумно зітхнув, відкрив воду в крані і ввімкнув радіо в кутку кухні. Паранойя? Чи жучки?

Він затараторив пошепки:

— А що мені залишалося робити? — і глянув на мене майже беззлобно. — Я підписувався чужим ім’ям, але від того не став іншим майстром. Мій стиль впізнаваний. Моє перо, мій пензель впізнавані. Було лише питанням часу, коли до мене з’являться копи і візьмуть на гарячому. Так що… я просто трохи випередив їх, — і додав так смертельно тихо, що я ледь розчув, — я відправив анонімне повідомлення. Сказав, що Інвесто Палліні малює картини, які переправляють із речовинами. Через тиждень їх спіймали.

— Але не всіх? — у тон його шепоту запитав я.

— Звичайно, — кисло хмикнув Джузеппе, — верхівка відкупилася. Ось цього я і не очікував. Вірив у нашу доблесну поліцію…

Ага, вірив, як же. Якби вірив, то сам би пішов у відділок. А він явно наробив дурниць — причому безліч разів. І тепер не знав, як розбиратися з наслідками. Ось істинна причина, чому в нього зникла Муза.

Бо він — бовдур.

Я відібрав пляшку в італійця, келих теж прихопив — про всяк випадок.

— Однією картиною не відкупишся, — попередив ідіота й попрямував до виходу.

— І що ти зробиш? — якось приречено кинув Джузеппе.

Він стояв і сумно дивився мені вслід. Йому було соромно. Можливо, прикро. Можливо, ще щось — жувати його дитячі соплі я не збирався.

— Не твоя справа, Морані, твоя справа— малювати, — кинув і грюкнув за собою дверима.

І перш ніж моя дорога матуся підніме з підлоги капця, щоб добряче мене побити за те, що я не ціную дерев’яне покриття, яке тут поставили діди моїх дідів, скажу, що це був протяг. Навіть посміхнувся своїм думкам. Обов’язково заїду до мами, коли буду в Україні. Вона зробила все, щоб я виріс не розпещеним — ну добре, у міру розпещеним — сином багатих батьків.

Я намагався її не засмучувати. Бо засмучена українська мама — гірша за італійську. На правах італійської крові відповідально заявляю, це — правда.

Пляшку й келихи викинув у найближчий смітник, дістав телефон із задньої кишені й набрав ненависний мені номер.

До речі про маму, так?

— Привіт, батьку, — я розплився в штучній усмішці.

Даремно. Він мене знав надто добре.

— Те, про що ти збираєшся мене попросити, Марку, коштуватиме тобі дуже дорого.