Розділ 25. Софія

Я сиділа в кав’ярні й безглуздо дивилася на телефон. Марк дійсно хотів до мене, але ось ці слова… Тиждень ще не закінчився. Що йому, грілок у ліжку мало? З якого переляку так мною захопився? Нудно йому чи як?

Я вирішила ніяк не відповідати. Писати йому щодо зустрічі не хочу.

У мене є поняття гордості, та й часу на якісь особисті стосунки немає від слова «зовсім». Написати йому, щоби подавився? Або інші образливі слова? Так я не те щоб зла на нього так сильно.

Просто… ми не підходимо одне одному. Дякую, що подарував мені радість на черговому етапі життя. Щиро вдячна за те, що нагадав, що я жива й можу бути привабливою. Але решта — облиште.

Миловидна офіціантка попрямувала в мій бік із тацею — і я вже хотіла її попередити, що нічого не замовляла й це помилка, коли вона чарівно усміхнулася.

— Цей напій вам замовив молодий чоловік, — підморгнула мені дівчина.

Я обернулася. Хто ж це міг бути? Більшість відвідувачів сиділи парами або великими компаніями. Одинаків я не бачила — принаймні з мого кута зору.

— Моргнете хто? — по-шпигунськи прошепотіла я.

— Можете не шифруватися, — розсміялася офіціантка, — цей чоловік пішов. Попросив тільки зробити вам каву із собою — гарбузову з корицею, і написати кілька слів на склянці.

Із цими словами вона поставила замовлення переді мною і пішла. Я здивовано підняла брови й повернула стакан написом до себе. Остовпіла. Перечитала. Серце впало в п’яти.

Як ти там, кульбабко?

Тільки він так називав мене.

— Дівчино, вибачте! — окликнула я офіціантку. — Як давно був тут цей чоловік?

— Пішов хвилину тому, — відповіла вона, і я вибігла на вулицю.

Як є — кинула навіть телефон на столі поруч із недоторканою кавою. Смикнула двері, вилетіла на вулицю, але там нікого не було. Перехожі, незнайомі обличчя, машини й щільний трафік. Раптом на протилежному боці я побачила темне волосся, що мигнуло, почула, як грюкнули двері машини.

Це був він. Точно він. Помилки бути не могло! Бігти через всю дорогу не стала б — просто стояла біля дверей кав’ярні й дивилася, як знайомі, рідні очі мигнули, як він мені посміхнувся і крутнув кермо. Натиснув на газ. Зник так само як і сім років тому.

Сльози бризнули з очей. Трясця, не очікувала, що буде так прикро. Але до чого ж паршивець! Кава… Гарбузова з корицею…

Мій колишній. Ми майже одружилися, ось тільки він так і не приїхав на весілля — залишив одну, на той момент ще не знаючи про мою вагітність. Чи знав Ігор, що я народила? Що в нього є син?

Навряд чи. Хоча я дзвонила — рівно три рази. І залишила повідомлення, що нам потрібно обов’язково поговорити. Але людина зникла в день весілля остаточно й безповоротно — тільки іноді виставляла сторіс у соціальних мережах. Зі свого акаунта ніколи не дивилася їх — тільки через подруг.

Коли повернулася в кав’ярню, на мене чекало чергове розчарування. За третім столиком від входу не було ні гарбузової кави, ні мого телефону. Я секунду стояла там у розгубленості. Плакати? Сміятися? Нервувати?

Обернулася і знайшла очима ту саму офіціантку, підійшла до неї.

— Вибачте, я залишала тут свій телефон, — голос чомусь болісно тремтів.

Так і не відійшла від виду Ігоря. Серце теж забилося, але якимось дивним і незнайомим мені тремтінням. Так забивається стояче озеро, у яке вперше щось впало, піднявши мул із дна.

— Ви ж тут сиділи, так? — щиро поспівчувала мені офіціантка, підійшла до колишнього столика — навіть заглянула під нього, але марно.

Ні мого телефону, ні кави, ні, очевидно, того, хто міг би все це привласнити.

Я якось зовсім безрадісно схлипнула. Ось за що мені це все? Мало було однієї біди, так давай, доле, сип на мене більше? Робота, нещасний випадок, Марк, рука Тимура, Ігор, телефон — а чи не забагато це для однієї мене і все за такий п’ятачок часу?

— Ох, ну що ж ви, — зовсім розгубилася офіціантка, дивлячись на дорослу жінку в майже дитячих сльозах, — ходімо подивимося по камерах. Знайдемо цього негідника, я його особисто! Чуєте? Як вас звати?

— Софія, — приглушено пробурмотіла я.

— Так ось, Софіє, — кароока дівчина взяла мене за руки й майже по складах вимовила, — особисто його відлупцюємо. Ходімо пошукаємо. І заодно в банк зателефонуйте з мого телефону, щоб картку заблокували. Номер пам’ятаєте? Або хоча б назву банку?

Пізніше я з’ясувала, що дівчину звати Олена, і без її допомоги я б дуже довго приходила до тями. Можливо, і гроші б усі вкрали до того часу. Але вона особисто зателефонувала в банк, вручила мені трубку, щоб я про все домовилася. А ще зробила гарячий м’ятний чай — своїм коштом.

— Я так не можу, — пробурмотіла я, коли вона вручила мені чашку, — Олено, я вам усе поверну!

— Таке могло трапитися з кожним, то що, мені тепер з усіх за пакетик чаю брати?

Камери вона переглянула спочатку сама, а потім разом зі мною, але ми так і не змогли побачити обличчя злодія. З того кута камери його просто не було видно, а вуличні камери показали тільки розгублену й розплакану мене — сам чоловік пройшов, ховаючись за моєю спиною.