Розділ 24. Марк

Водій привіз мене до знайомої майстерні, і я важко зітхнув. Начебто тільки один раз був тут із Софією, але чомусь спогади накочувалися неприємною хвилею і розбурханою думкою про неї. Я мріяв про неї. І розумів, що не міг собі цього дозволити.

— Виходите, синьйоре? — поглянув у дзеркало заднього виду водій.

— Так, вибачте, — кинув на виході й поспішив до друга.

Джузеппе малював. З таким шаленим азартом, якого я давно за ним не спостерігав. Він розмовляв сам із собою, бив пензлем по полотну, потім театрально зітхав і додавав ще мазок — ще, ще! І все це супроводжувалося звуковими ефектами.

Я сперся на одвірок, схрестив руки й дивився.

Спостерігав за тим, як з-під пензля друга народжувався черговий шедевр. Я знав, що це буде шедевр — за тими кольорами, що він вибирав, за тим життям, що горіло в його очах. Збивати не наважився — як і хоч якось висловити свою присутність. Двері були відчинені, і такими я їх і залишив на виході.

Джузеппе в порядку. Тепер я був упевнений, що отримаю своє замовлення до дня відкриття галереї, ось тільки… щось мені підказувало, що зовсім не я так надихнув художника. Це була вона. У всьому винна вона.

До свого готелю вирішив пройти пішки. Уздовж уже знайомих вулиць не найблагополучнішого району, але тих, де ми обіймалися і цілувалися із Софією. Давно мене так… не чіпало. І навіть м’які простирадла п’ятизіркового готелю не змогли допомогти мені заснути.

Я втратив апетит, я втратив сон! Пекло!

Спустився в бар готелю, де завжди знаходився хтось, хто нудьгував. Хтось, такий же як і я, хто не міг знайти спокою цієї ночі. Сів за барну стійку, махнув бармену.

Віскі. Незмінно віскі. Він кивнув, не починаючи розмови — до мене вже прямувала пишногруда блондинка, яка елегантно сіла на сусідній стілець.

— У таку годину і віскі? — кокетливо промовила вона й ніби ненароком провела язиком по губах.

— У такий час тільки віскі. А ви? — подивився на її порожній келих.

О, це явно було запрошення від дівчини випити щось разом.

— Повторіть дівчині напій моїм коштом, — махнув я бармену, який цим і займався весь цей час — коктейль з’явився неймовірно швидко.

— Ви такі добрі, синьйоре, — кліпнула віями дівчина й нахилилася до мого вуха, — як же мені вам віддячити?

Щедро. Подивився б я на неї, якби раптом заявив, що хочу від неї уклін і хліба із сіллю. Ні-ні! Хочу паляницю! Ось тоді подивився б на це здивування розкутої італійки, яка вужем вилася переді мною, так у ліжко до мене хотіла. Цікаво, вона відразу б почала в інтернеті шукати «паляницю» або для пристойності перепитала б, що це?

Але ця сценка відбулася тільки в моїй голові. Насправді ж ми ще якийсь час посиділи в барі, поговорили ні про що, і пішли до мене в номер, де відбулася зовсім інша «сценка». І хліба із сіллю там не було. А шкода. Задоволення я не отримав ніякого.

Не те. Це було про те, що хотів забути Софію. І не міг. Як намагаєшся забути смак найкращого шоколаду, заїдаючи його рисовими хлібцями. Не в образу пишногрудій італійці — у чиємусь меню вона неодмінно була б зіркою і викликала б тільки найпозитивніші емоції. Просто ця італійка не була Софією.

А наступного дня Наталі зателефонувала мені й попередила про агресивну реакцію дівчини. Мовляв, погрожувала поліцією.

— Надішли мені її адресу, — кинув коротко.

— Марку, — голос Наталі трохи затремтів, — дівчина дуже чітко висловилася, що не хоче тебе бачити…

— Я теж багато чого хочу, — буркнув я, — але не отримую.

— Взагалі-то отримуєш. Ти — син одного з найбагатших українців.

Я втомлено потер перенісся. Я ж не це мав на увазі! Я теж багато чого не отримую! Брендові речі поза колекціями мені, наприклад, не видають — тільки на загальних підставах.

І на Місяць путівку не дали, хоча космічний туризм уже давно доступний.

Втім, так. Наталі навряд чи говорить про це.

— Я тебе зрозумів, — втомило видихнув, — але все одно надішли адресу. Обіцяю! — перебив її вже заготовлену тираду. — Я з нею спілкуватися не буду. Тільки одним оком подивлюся, як живе, і все.

— Це і є поняття сталкерства, — повчальним тоном кинула мені секретарка.

Я мовчав. Звичайно, Наталі права. Але як мені ще позбутися неспокійного сну й думок тільки про неї?

— Я відправлю, але нарікай на себе, — важко видихнула дівчина і скинула дзвінок.

А мені до нестями захотілося, щоб Софія мені відповіла. Відкрив телефонну книжку, її номер, написав просто: «Спиш?». І сподівався, що вона відповість. Як дурень сподівався.

Коли через кілька хвилин відповіді не було, я пішов у душ, щоб змити залишки безсонної ночі. Усе одно Софія не подзвонить — у кращому випадку напише.

Я ж дивився на краплі, що стікали по скляних дверцятах кабінки, і згадував, як обіймав дівчину, як вона танула в моїх обіймах. І зрозумів ще одне — я мало що про неї знаю. Ні, річ не в клітинах тіла або те, що, ймовірно, знали тільки ми вдвох.

Швидше річ у деталях. Яку каву вона любить? Чому не любить дощ? Чому взагалі вибрала Мілан для своєї подорожі, якщо її любов — картини, а не мода? Її любов — картини… Можливо, вона зараз шукає іншу роботу.