Розділ 23. Софія

Мама подзвонила, поки я ще була в лікарні з Джузеппе. Її голос тремтів, з’явилася задишка — значить, нервувала, причому сильно. Біда. Я спокійно, як могла, запитала, що сталося.

А в душі вирувала буря. Раз дзвонить мама, то щось із Тимуром або татом… І жодна із цих перспектив не радувала.

«Тимур», — видихнула вона, а потім розповіла, що син катався на велосипеді й бешкетував. Мама через вік не могла його зупинити, ось і… докатався. Перелетів через кермо — крик, сльози, лайка, рентген і гіпс до кінця вечора.

Мама, звичайно, щиро запевняла мене, що все в порядку, що з Тимуром нічого неймовірного не сталося, і вони чудово впораються. Але моє серце було не на місці. Я могла б залишитися — не бачитися з Марком, гуляти італійськими вуличками, але думками все одно була б там. Поруч із сином.

Так навіщо себе мучити? Зателефонувала гіду, пояснила ситуацію. Перелякана дівчина миттю примчала в готель, оскільки вирішила, що руку зламала саме я. Побачивши, що це не так, миттєво змінилася на обличчі — з мертво-блідого на сіро-зелений. Я, справді, подумала і її в лікарню відвезти за такого випадку.

Турагентство організувало мені швидкий переліт додому. Грошей не взяли — мабуть, боялися, що я буду скаржитися за інцидент зі штормом.

А я б і не скаржилася. Навпаки, була вдячна їм. За Польщу, за Марка, за пристрасні ночі, нехай і з неприємною вишенькою у вигляді правди в кінці.

Але ображатися на Марка я теж сенсу особливо не бачила. Зрештою, це життя. Йому потрібно було змістити керівника, він це зробив. Мене тоді не знав, а якби знав… що ж, тоді це все б тільки ускладнило.

Я б у першу чергу перестала бачити в собі фахівця, якби залишилась через знайомство з власником галереї.

— Курку чи рибу? — запитала мене мила стюардеса в літаку, і я махнула рукою.

Не голодна. Тут кістка поперек горла встане від таких новин. Попросила тільки гарячого чаю принести — хотілося чогось солодкого.

До останнього я відчувала себе героїнею мексиканського кіно. Чекала, що Марк увірветься в літак, крикне щось про те, що я була створена для нього й не можу кинути тут, у столиці моди! Що він заради мене у вогонь і пекло, обсипле мільйоном і однією трояндою, а потім принесе мені дитину на вертольоті прямо з України.

І будемо ми жити в його віллі довго й щасливо.

Та тільки це зовсім не казка, а реальне життя. І такого тут аж ніяк не буває.

Додому я повернулася вже ввечері. Притягла валізи до виходу, викликала таксі, якось запхала речі в багажник. Начебто речей більше не стало, а в машину помістилося ледь-ледь.

Тимур зустрів мене, як справжній герой. Підняв гіпс до ліктя високо-високо, заволав, що він тепер пізнав це життя, де моя головна місія — намалювати йому таргана на пів руки.

— Чому таргана? — я ніжно провела рукою по волоссю дитини, поки сама стримувала рвучкий стукіт серця в грудях.

Переживала. Сумувала. Він — моє все. Те, у чому я ніколи не буду сумніватися. Буду вірити до останнього подиху.

— Таргани всесильні, — філософськи зауважив малюк, — ти коли-небудь намагалася зловити і вбити таргана?

З посмішкою подумала, що намагалася і навіть досягала успіху, але вголос цього не сказала. Навіщо даремно руйнувати ілюзію дитини? Нехай і таку… неординарну.

— Тобі не потрібно було так зриватися, — нарікала мама.

Тато ж мовчки дивився телевізор у вітальні.

— Мені так спокійніше, — втомлено усміхнулася я, — що на вечерю? Або замовимо піцу?

— Піцу! — радісно вигукнув Тимур.

Адже в мене залишилися золоті запаси від невитрачених у відпустці грошей. А завтра вже почну шукати роботу.

Ранок зустріла головним болем. І ні, справа була не у вині, яке я відкрила з нагоди повернення — я ж мусила хоч щось привезти з Італії? Але через накопичений стрес, який у відпустці забути якось не вийшло.

Відкрила кришку ноутбука, завела назву сайту для пошуку роботи. Важко видихнула. За моєю спеціальністю голяк, а що не голяк, так і зовсім мені не потрібно. Що мені взагалі потрібно?

Я безглуздо гортала сторінку за сторінкою, іноді навіть не заморочуючись до того, щоб відкрити саму вакансію. Зарплати майже скрізь приховані або підписані цим містичним «оплата до». Ні, у цілому, якщо так подумати, то могли б уже написати «оплата до мільйона доларів». Адже сто гривень — це теж до мільйона, чи не так?

Вимушено завила і відсунула ноутбук подалі. До біса. Не готова. Не хочу. Не буду!

Притиснула до себе коліна, щоб на секунду пережити жах реальності, що навалилася.

Ось тільки хвилину дозволю собі поскаржитися, звинуватити в усьому Марка, поплакати через несправедливість долі і зламану руку сина, і те, що я чомусь досі не сиджу на горі грошей, які хтось випадково залишив у мене під дверима. Усе, видихнула. Тепер до справи.

Зав’язала волосся у хвіст і побрела на кухню, де нікого не було. Батько дивився телевізор у вітальні, Тимур грав із ним поруч, а мама пішла на роботу. Тож я скористалася тишею і сонячним світлом, що заливало все приміщення. Згадала, як грали промені в романтичному Мілані.