Розділ 21. Марк

Вранці мене розбудив дзвінок — неприємний, гучний і тому не менш дратівливий. Дзвонив Мауріціо — колектор мого друга. Щось кричав, обурювався, що нібито йому надійшли скарги від боржника. А з яких це пір скаржився боржник, а не сам колектор?

А у світі начебто давно інакше.

Ну що ж, Мауріціо, у моєму світі начебто все вирішується просто — через обговорення і розв’язання створеної проблеми.

— Що конкретно не так у мого клієнта? — тихо промовив я, залишив прекрасну Софію в номері і вийшов у коридор.

Стояв у тому вигляді, у якому був — в одних трусах. І зі звуками в далекому кінці коридору подумав, що, ймовірно, слід було б надіти щось більше. Повернувся в номер і накинув штани, щоб не бентежити сусідів і прислугу.

У той час Мауріціо щось доводив мені про правомірність і неправомірність дій.

— Сума велика? — коротко кинув я.

Спочатку хитрий колектор почав мені розповідати про відсотки, про ставки, заборгованості та прострочені платежі. Мені знадобилося кілька грубих фраз — і в підсумку моє прізвище — щоб сам Мауріціо прийшов до тями й у дуже ввічливій фразі зажадав чітку суму боргу.

— Надішліть на цей номер усі реквізити. Буде погашено до обіду, — кинув я, але Мауріціо так просто від мене відставати не хотів.

Почав щось розповідати про те, що погашати кредит може тільки боржник, і що вони повинні переконатися, що я, мовляв, не шахрай. Смішно ж звучить? Від людини, яка видає кредит без паспортних даних?

Поцілував прекрасну Софію в ніс, одягнув футболку й покинув готель. Вибору не було. Закрити питання по Джузеппе треба було сьогодні — поки колектори не перейшли до більш серйозних дій. До бійок. Такі ж не поцураються і поб’ють художника.

Втім, який художник може бути з побитими кистями? Уявив друга, позбавленого останнього натхнення через травми, і здригнувся. Ще раз нагадав Мауріціо, що оплачу все без зайвих питань — і в найкоротші терміни.

Дивні речі почалися в кредитній конторі, де Джузеппе позичив велику суму. Вони почали щось розповідати про документи й додаткові відомості. Я мало не розповів їм свою біографію.

— Що відбувається? — я подивився на секретаря своїм найпохмурішим поглядом.

Тому що в повітрі висів аромат недомовленої брехні. Відвертої. З відтягуванням часу.

— Все в порядку, — солодко розплився юнак, — ви тільки заповніть усі формуляри.

— Я вам гроші вже вніс, — сказав я, махнувши йому чеком, — до чого це все?

Юнак нервово поглянув на двері. Чекав відмашки?

— Заповніть, і будете вільні, — нудотно солодко посміхнувся він.

Я перевірив телефон. Від Софії не було дзвінків. Від Марка теж.

Значить, усе гаразд?

Мене відпустили через кілька годин. Звісно, було ще кілька бланків, потім ще кілька — потім очікування підтвердження платежів, яке абсолютно точно не було потрібне. Одне залишалося зрозумілим — вони тягнули час.

Я схопив Мауріціо за комір, коли він пробігав повз стіл, за яким я сидів.

— А тепер ви, милий, — загрозливо прошепотів йому на вухо, — поясніть мені, чому ви мене не відпускаєте, коли борг Джузеппе Морані був давно закритий, інакше клянуся всіма грошима свого батька, ваша контора збанкрутує за браком попиту населення. І браком працівників — бо я переконаюся, щоб тут не працювала жодна жива душа.

Мауріціо стиснувся до розміру мініатюрної людини і пропищав мишачим голосом:

— Він у лікарні.

— Хто?

— Ваш друг, — ще сильніше стиснувся Мауріціо й перейшов на шепіт, — Джузеппе Морані. Розпорядження про стягнення боргу надійшло до вашого дзвінка, візиту, внесення грошей і…

— Адреса! — закричав я не своїм голосом.

Дорога до лікарні здалася надзвичайно довгою. Таксі, викликане Наталі, звісно ж, запізнилося — а коли я накричав на причепуреного водія, той, як на зло, почав їхати ще повільніше.

Там, де можна було підрізати або скоротити шлях, він показово вичікував. Виставляв лікоть у відчинене вікно, а рукою чухав потилицю. Дуже гучно.

— Можна швидше?! — проричав я.

— Синьйоре, ви бачите обмеження швидкості?

Обмеження я не бачив, чим водій користувався найбезсовіснішим чином. До того часу, коли бірюзова будівля з’явилася на горизонті, я встиг остаточно змучити себе.

Джузеппе не відповідав. Я дзвонив і дзвонив йому, але телефон був то поза зоною доступу, то просто не проходили дзвінки. Я подумав, що, можливо, м’який голос Софії допоміг би мені зібратися — або відволіктися, як мінімум, але після моєї ранкової втечі здалося, що дзвонити їй був би зайвим.

Краще прийти з букетом квітів, з подарунком — так, щоб дівчина пробачила мені таке раптове зникнення. Упевнений, вона зараз гуляє десь уздовж вузьких вуличок і поїдає gelato зі смаком чогось екзотичного. Або, можливо, навпаки, занурилася в культуру й насолоджується stracciatella*?

_____________________________________________