Розділ 20. Софія

Ще одна цікава особливість Мілана — до божевілля вузькі вулички. Ні, я, звичайно, теж переїла солодощі — але не настільки, щоб не вміститися на тротуар!

Гід розповідала про особливості архітектурних споруд, про те, як надихалися великі італійські художники, поки я надихалася атмосферою самого міста.

— Сьогодні нарешті сонячно, — задоволено зазначила подруга Єлизавети Прокоф’ївни, Алевтина Львівна.

— Тепер точно обгорю, — зауважила вже знайома мені літня жінка з паскудним характером.

Алевтина Львівна скривилася.

— Вічно ти всім незадоволена, стара карга, — пробурмотіла вона, а я прикрила посмішку.

Цікаво, якою я буду в старості? Всюдисущою старенькою, яка буде всім заважати жити, чи тією, що проживає це життя на повну? Хотілося б вірити в друге. З келихом Просекко насолоджуватися краєвидами й на повні груди співати італійські пісні.

Раз зараз не можу собі цього дозволити. Втім… а чому б ні?

Закусила губу, дивуючись своїм пустощам, і підійшла до Даші, яка не так давно розповідала про незвичайний досвід. Я не була впевнена, що готова на такі ризики, але ж ніхто не заважав подивитися?

— Дашо, підкажіть, а де ви говорили, чули, як люди співали?

Екскурсія закінчилася через пів години, і я поспішила до тієї самої П’яцца дель Дуомо, де не тільки робили шалено красиві фотографії, але й часто збиралися місцеві, щоб заспівати Mamma mia або Sara perche ti amo.

Ввела потрібну адресу на мапах і пішла вздовж вуличок. Цікаво, чи багато там зараз людей? Чи зможу я зафіксувати красу будівлі без голів всюдисущих туристів? Подивилася на натовп людей, що поспішали кудись, і зрозуміла, що швидше за все ні. Якщо навіть у маленькому провулку стільки туристів, то що вже говорити про найвідомішу площу міста?

Дійти я, втім, не встигла. Між двома вузькими будівлями я почула якісь дивні звуки. Глухі, ниючі — ніби комусь заткнули рота. Швидко потягнулася до сумочки і притиснула її до себе ближче.

Хто там? Кишенькові злодії? Або… Боже, а якщо зараз відбувається пограбування?!

Так, Фролова, зберися. Якщо ти підозрюєш, що це пограбування, то самій втручатися не варто. Ти в незнайомій країні, мови не знаєш — ніякої по-хорошому — і ще ти маленька тендітна дівчинка, яку зламати набагато простіше до того, як піднімеш галас. Висновок? Галас потрібно підняти раніше.

Не можна ж кидати бідолаху просто там! Швидко завела в телефоні просту фразу «Все в порядку?» італійською і крикнула її в провулку.

Звуки затихли. Секунду стояла така тиша, що я подумала, ніби мені це привиділося. У будь-якому разі, молодець, що крикнула. Може, злякала?

— Я подзвоню в поліцію! — про всяк випадок додала вже українською, щоб звучати більш загрозливо.

Все-таки, коли розумієш сенс своїх слів, вони звучать… серйозніше чи що.

— Софіє… — прохрипів голос, і я, на свій подив, впізнала Джузеппе.

Все-таки не здалося.

Другий — той, що ховався в тіні будівлі — кинув художника й помчав у протилежному напрямку. Я ж поспішила до Джузеппе, по дорозі викликаючи поліцію. На секунду застигла, думаючи, що Марк би краще впорався із цією роллю — і мову знає, і розуміє, як правильніше діяти в цій ситуації.

Але його десь носило.

За допомогою чоловіка я якось розібралася з усіма службами — і вже через кілька хвилин до нас поспішили медики. На секунду я навіть забула про саму подію з Джузеппе — двоє високих статних чоловіків бігли в нашому напрямку по провулку. Їх яскраво-зелена форма розвівалася. І нехай вона була досить об’ємною, приховуючи форму тіла, моя фантазія зробила все сама.

А коли один із них зняв маску, щоби поговорити зі мною — другий поки допомагав самому Джузеппе — я і зовсім втратила дар мови.

Може, сам Мілан ще не встиг підкорити мене повністю, але ось його жителі… Пекло, та я легко могла б дивитися на такі пам’ятки. І, напевно, не тільки дивитися.

Але вголос я не сказала ні цього, ні нічого взагалі — мовний бар’єр став непроникною стіною між мною і голлівудським красенем італійським парамедиком.

До клініки ми поїхали разом. Лікарі підозрювали в Джузеппе перелом ребер, і як би він не відмовлявся, але його повели в карету швидкої допомоги. Мене теж, але на переднє сидіння.

— Звідки ви? — запитав мене на трохи ламаній англійській водій швидкої допомоги.

— З України, — сміливо відповіла я, бо може й не всі геніальні граматичні конструкції знала, але цю інформацію вивчила напам’ять.

Як мене звати, звідки я родом і як пройти до бібліотеки. Останнє особливо важливо.

Уже в лікарні ми сиділи з Джузеппе в кімнаті очікування — йому зробили знімок, залишилося почути призначення лікаря. Від госпіталізації ця доросла дитина, звичайно, відмовилася.

— Краще б лягли в лікарню, обстежилися, — я похитала головою, коли ми вже залишилися наодинці.

Джузеппе ввічливо усміхнувся, але весь його вигляд говорив: «Дуже цікаво, будь ласка, продовжувати не треба». Заплющив очі. Йому було боляче — я бачила це по стиснутих зубах, по тремтячому куточку рота й напруженому обличчю.