Розділ 19. Софія

Джузеппе виявився ще більш чарівним оповідачем, ніж я його пам’ятала. З таким життям не дивно, що він став художником! Постійно нові види, нові враження… І здавалося, що його душа буквально тягнулася до прекрасного — хай то буде дівчина або просто незабутній захід сонця.

Друге стало результатом фантазії. Джузеппе, я впевнена, малював виключно чарівних дам.

— Софіє, нам би поговорити… — якось надто серйозно сказав Марк, зайшовши до нас у кімнату.

— Щось сталося?

Чесно кажучи, я навіть припустити не могла, що могло так сильно змінити його настрій. Може, проблеми на роботі? Або щось те, про що він говорив тоді з Джузеппе. Я, чесно кажучи, не підслуховувала. У чоловічих справах краще знаєш — ліпше спиш.

Батько якось вирішив відверто поговорити зі мною про свою бурхливу молодість, про те, як міняв дівчат, як рукавички. Мимохідь згадав, що йому пощастило з факультетом — стільки красунь там було!

Та на напівп’яну голову він забув, що зустрів маму на першому курсі. Тобто з іншими дівчатами він веселився вже під час їхніх стосунків…

Мамі я так і не сказала. Не знаю, чи потрібно було втручатися, чи знала вона спочатку — може для них це питання вирішене, а я б даремно дряпала рану? Але більше ні батько про це не говорив, ні я. Особливо не чіпала його, коли до нього приходили друзі випити чарку-другу.

Проте Марк на моє запитання відреагував інакше — усміхнувся і підійшов ближче, ласкаво провів по моєму плечу і вздовж шиї. Мені здалося, що він проковтнув ті слова, що хотів сказати до цього.

— Просто скучив, — кинув він і кивнув Джузеппе. — Завтра зайдемо до тебе, приятелю, дивись не втечи за цей час.

— Не втечу, — загадково кинув чоловік, подивився на мене з усмішкою і потягнувся за пензлем.

Я прийняла це за добрий знак. Може, у нього з’явилося натхнення?

Марк же не захотів говорити ні дорогою до готелю, ні вже всередині, коли ми піднімалися в номер. Він запропонував поїхати у квартиру, яку він орендує вже давно, але я боязно відмовилася. Раптом він хоче «поговорити» там? Не люблю такий серйозний тон, та й теми не бувають легкими. Втім, про що міг би поговорити чоловік?

Звільнити він мене не може, розлучитися теж — ми й так обумовили терміни наших стосунків. Та й що б заважало йому говорити про це в моєму номері? Правильно, нічого. Але я, як неспокійна жінка, вчинила так, як підказувала мені інтуїція.

А саме затягла пристрасного італійця до себе, накинулася на нього з поцілунками і вже кілька годин по тому солодко ніжилася в його обіймах.

Ось як треба проводити вечори. А не зі страшними погрозами «поговоримо».

— Соф, спиш? — промурмотів він мені на вухо, коли я майже обійняла Морфея.

Свідомість не хотіла реагувати, але я майже фізично змусила відкрити рот і вичавити:

— Майже.

— Чому ти не працюєш? Ти Джузеппе сказала… — і перервався.

Мої очі миттю розплющилися, але я продовжувала вдавати, що майже сплю. Рівно вдихала і видихала, рахувала, щоб не збитися і не видати, що не сплю.

— Шукаю себе, — тихо, і як мені здалося, максимально сонно, промовила я.

А після цього сон як рукою зняло.

Адже тепер, коли я вже була в Мілані й найстрашніше було позаду — кордон, поселення, ключі від номера, перша прогулянка — у голові гуділа зовсім інша думка. Мені скоро повертатися і шукати нову роботу.

Чи хочу я? Чи можу я? Чи готова я, до пекла? І на все відповідь була проста: ні. Я все життя продавала картини — і яскраво відчула це сьогодні в Джузеппе в майстерні, де все виглядало до болю знайомим і від того зрозумілим. Я могла б стати кращим керівником галереї навіть тут, у Мілані. Але чи хотіла я цього?

Чи цьому хотіла присвятити своє життя?

Якась нісенітниця. Дорослі так не думають. Так думають тільки підлітки й ті, хто вибирають собі університет для вступу. А в мене немає права на другий шанс. Немає права на мрію.

Або… прислухалася до мирного сопіння за спиною. Якби поруч був такий чоловік, то я могла б спробувати себе в чому завгодно — хоч інструктором із парашутом навчитися бути. Питання бажання. Так чому я так наполягала на стосунках на тиждень?

Вранці мене розбудив дзижчальний комар. Він наче співав! Я б навіть сказала, вив. Ось як вовк виє на місяць, так комар вив на моє вухо. Подайте, каже ця крилата сволота, на прожиток для бездомних комах! А в мене кров солодка, я, на його думку, повинна ділитися.

І нічого не повинна! Прихлопнула шкідливого до того, як він встиг влаштуватися на моїх оголених плечах.

Повернулася назад, але не виявила в ліжку Марка. Мабуть, пішов — ненадовго чи назавжди, не знала, але засмучуватися собі заборонила. Навпаки, потягнулася, солодко позіхнула й поспішила вмитися.

На ходу перевірила телефон, але мама мені не писала й не дзвонила… Новин від Тимурчика не було. Відсутність новин — це ж теж хороший знак? Вирішила себе не накручувати даремно, а поспішити на сніданок.

Нас чекав чарівний шведський стіл з усілякими закусками. Я такі бачила тільки в кіно й під час заходів, тому опинитися по інший, відпочиваючий бік було невимовно приємно. Спочатку вибрала омлет і овочі, а потім…