Розділ 18. Марк

Я відчував себе останнім ідіотом. Як же я відразу не впізнав Софію? Як міг подивитися на це світле волосся і не побачити той блиск, що колись привернув мою увагу?

Згадав рік тому, коли розмитий образ дівчини мерехтів перед очима. Коли ця чаклунка заманювала мене в тенета чарівними словами, а я, наївний любитель солодощів Гензель, пішов за солодким ароматом. А ввечері з подивом виявив у своїй спальні картину колишньої коханки, яку мене змусили купити.

О, я лютував! Я був у захваті й божевільній злості — як так, що мене, досвідченого оцінювача й колекціонера, змогла обвести навколо пальця якась жінка?

Біда в тому, що я запам’ятав її зовсім інакше — ефемерним образом чарівниці, тому зовсім не впізнав при зустрічі в кафе.

Тепер же пазли складалися в цілісну картину. Мені здавалися знайомими вже й очі, й усмішка, і навіть те, з яким гострим поглядом Софія дивилася на картини і предмети в кімнаті Джузеппе.

У всій цій чарівній казці була тільки одна проблема.

Того фатального вечора я був настільки розлючений і захоплений, що зателефонував батькові й наполіг на купівлі тієї самої картинної галереї. На ходу вигадав щось про роботу з італійськими майстрами, прекрасну локацію і налагоджену клієнтську базу. І згадав — як мені здалося, мимохідь — про прекрасних продавців, що там працювали.

Батько тоді тільки посміявся, але ось рік по тому я готую ту саму картинну галерею до відкриття.

«Я поки не працюю в цьому напрямку», — сказала Софія. Але… чому? Невже кинула цю справу? Або це якось пов’язано зі мною?

Подумки поставив позначку, що потрібно поговорити з нею про це. Нагадати про нашу зустріч. Може… і вона про мене забула?

Притиснув дівчину ближче до себе.

— Вино! — вигукнув Джузеппе і приніс три келихи із червоною рідиною в майстерню.

— Чин-чин, — пролунав дзвін келихів, але Софія нахмурилася.

— Що це означає? — її очі здивовано розширилися.

Задумався. Відповісти не встиг.

— Що потрібно пити й ні про що не думати, — засміявся Джузеппе й перекинув келих занадто, як мені здалося, швидко.

Випив його до дна. Налив ще один. Ми ж із Софією ледь зробили пару ковтків.

Зависла незручна розгубленість. Дівчина помахом вій прикривала погляд, я з неспокоєм поглядав на неї, геть забувши про свого друга, заради якого і приїхав. Він був незвично тихий і похмурий — замкнувся у власних думках, жваво попиваючи алкоголь.

— Над чим ви зараз працюєте, Джузеппе? — подала голос прекрасна дівчина, і я із зусиллям волі перевів погляд на друга.

Той якось хихикнув, хрюкнув, а потім і зовсім закусив губу, відвернувшись від нас.

— Що ми всі про мене, та про мене, — буркнув художник.

Про нього ми якраз не говорили до цього. Навіть не думали. Принаймні я.

— Як ви опинилися в Мілані? — Джузеппе потягнувся до вже порожньої пляшки. Я нахмурився.

— Я відпочиваю, — усміхнулася дівчина, — Марк запропонував нічну прогулянку, але я навіть припустити не могла, що зможу зустріти тут вас.

Джузеппе тямуще усміхнувся і сперся на стіл із фарбами. На одязі миттєво з’явилися зеленуваті плями, а в повітрі — аромат перекинутої акварелі. Якими обставинами я опинився в Мілані, мій друг знав добре, тож мені не було що сказати.

Як і всім присутнім. Тишу перебивав тільки далекий крик дружини до свого недбайливого чоловіка.

— Софіє, — я не зводив очей зі свого друга, — на другому поверсі в Джузеппе є ціла колекція його картин і скульптур. Хочете подивитися?

Її очі захоплено розширилися.

— А можна?

Джузеппе вловив мій погляд і похмурнів. Зрозумів, що далі віджартовуватися не вийде — видихнув і кивнув. Задоволена дівчина втекла, перш ніж я встиг показати їй напрямок.

— Що відбувається? — сперся на стіну і схрестив руки. Заскрипіла прогнила дерев’яна балка.

Джузеппе відвів погляд, пересмикнув плечима і вимушено підтягнув куточки губ вгору. Потім подивився на мольберт, як на найкрасивішу дівчину, якої тут не було. Як на тінь найкрасивішої дівчини.

— Я втратив її, — тихо кинув він.

— Кого?

Художники — народ із дивацтвами, часто витають у зрозумілому тільки їм просторі. Але нерідко в незв’язній мові мого друга я знаходив філософські вислови, фрази, та й загалом я не міг би назвати Джузеппе дурним.

Тому зараз просторові фрази про ні про що здавалися дивними й недоречними.

— Музу, Марку, — помітив привид посмішки на обличчі Джузеппе, — рік тому я створив величезну колекцію, яка мала стати успіхом, але вона ледь продалася.

Справи йшли не дуже добре — це я теж знав, але в кого таких періодів не було?

— Я малював і малював, — продовжував говорити Джузеппе, гіпнотизуючи порожній аркуш паперу, — але картини продавалися все гірше й гірше. Зрештою я прокинувся з думкою, а чи це моє? Може, успіх до цього був лише дурною випадковістю — опинився в потрібному місці й у потрібний час. А насправді я звичайнісінький Джузеппе?