Розділ 17. Софія

Італійські вулички спокушали своєю привабливістю — вузькі переходи, високі двері, вікна зі віконницями настільки давніх часів, що ніхто з нині живих не пам’ятає їх появи. Ми зайшли в один із проходів, і я мимоволі замилувалася — мотузки витонченою косою перепліталися через весь прохід. Якби зараз не було дощу, то огрядні італійки розвішували б тут білизну.

Двері в майстерню виглядали саме так, як повинні виглядати двері в майстерню художника — збиті, у подряпинах і якихось незрозумілих барвистих візерунках. Начебто творець виходив із пензликом напереваги і випадково розмальовував інтер’єр по дорозі.

Втім… не здивуюся, якщо так воно і є.

Марк постукав кісточкою і зачекав кілька секунд. Відповіді не було. Винувато посміхнувся і постукав уже всією кулаком, але, як і очікувалося, навіть голосу художника не було чутно.

— Ми можемо прийти в інший час? — напівпитанням запропонувала я, коли всередині почувся якийсь шум.

Уявіть, місія нездійсненна: художник намагається вибратися через вікно другого поверху свого будинку на дах сусіднього, щоб втекти від Інтерполу, який, безсумнівно, переслідує його за неіснуючий злочин, а все тому, що він бачив, хто вбив президента. От звуки були приблизно такі.

Бурхлива в мене фантазія. Книжки б писати.

Марк галантно притягнув мене до себе ближче, тільки щоб відійти і з розмаху вдарити дорогим черевиком по дверях. Вони гостинно відчинилися.

Здається, я знайшла джерело подряпин на поверхні.

— Джузеппе! — гримнув Марк, повернувся до мене й галантно промовив: — Софіє, одну секунду. — І різко зайшов всередину. — Кі каццо ти креди ді есере, Ван Гог? Рінкьюзо комé ун ідіота а пянджерті аддоссо!

Почулося якесь гуркотіння разом із чиїмось виттям. Мені… починати хвилюватися?

— Ма ке каццо ти пасса пер ла теста? — Продовжував щось грубо Марк. — Спаріші козі е пенсі ке вада тутто бене!

Які там опариши з козами брали участь у суперечці, я не знала і, чесно кажучи, не хотіла знати. Особливо, коли почулися звуки ударів.

____________________________________________

*Примітка від автора: Марк говорить вкрай непристойні речі про те, що Джузеппе втратив совість і не виходив на зв’язок.

Прекрасно, Софіє, ти просто промінчик сонця. Чоловіків вибираєш чудово! Притягнув у темне підворіття вночі, б’є якогось недоумка… Може цей Джузеппе й не художник зовсім.

О мамо мія! А що якщо й Марк — не приємний багатій, який зробив статки на якомусь біткоїні, а насправді — маніакальний бандит, що вибиває з крадіїв останні гроші?! Або гірше… найманий кілер… А я, виходить, свідок?

Проковтнула й позадкувала. Цікаво, чи зможу я зловити таксі в такий час? Телефон був у кишені, тож напевно знайду якийсь додаток.

Крок. Ще один. Головне тихо, щоб Марк не вирішив мене шукати. Чорт, він знає, де я живу… Можливо, доведеться змінити готель. Й ім’я. Здається, він знав номер мого телефону?

Тактична втеча не увінчалася успіхом — двері скрипнули й на порозі з’явився італієць.

— Мі скузі, mia bella, — оксамитовим голосом промовив він, коли побачив мій вираз обличчя, — Софіє, щось сталося?

— Та ні, — пробелькотіла я, — піду, мабуть, уже пізно…

— Який пізно? — нахмурився італієць, схопив мене за руку й затягнув всередину, — ходімо, познайомлю тебе із цим придурком.

Придурок був живий, здоровий і з хворобливим виразом обличчя потирав зад. Можливо, Марк все-таки не був кілером.

А Джузеппе виявився саме тим, про кого я відразу подумала. Джузеппе Морані.

Майстерня художника була максимально дивною. Я б очікувала тут сотні мольбертів, фарби, розкидані всюди, може, якісь фрукти або стільці для моделей, що тут позували. А щось мені підказувало, що симпатичний — нехай і страшно зарослий — художник не мав нестачі в моделях.

Але ні. У нього в майстерні були розкидані предмети різного розміру, і кожен — зі збільшувальним склом. Так, ніби сам Джузеппе намагався вивчити кожну тріщинку на вазі, кожну пилинку на сторінці книги, і навіть давно згнилу шкірку персика він вивчав із педантичністю хірурга. Усі предмети були виключно предметами повсякденного життя, хоча сам італієць малював переважно людей.

Люди творчості! Не можу їх зрозуміти. Далекі, як зірки, а заробляють… ну, у цілому, заробляють теж як зірки, якщо їм пощастить зустріти мене. Посміялася з власних думок.

— Софіє, — порушив мій потік думок Марк, — це мій друг, Джузеппе. Витри руку, кольйоне.

Останнє було не мені, але художник пропустив це повз вуха. Натомість він усміхнувся і сердечно обійняв мене, поцілувавши в обидві щоки за італійським звичаєм.

— Синьйора Фролова, як я радий, — вигукнув художник, — щоправда не збагну, що така світла дівчина робить із цим одороблом.

Одоробло був під два метри зросту — що мінімум на дві голови вищий за самого Джузеппе — а вираз обличчя Марка обіцяв художнику гарну прочуханку. Але тому, здавалося, було однаково.

— Ви знайомі? — підняв брову Марк.