Розділ 16. Софія

Як проходила подальша поїздка, навряд чи можна описати навіть у найкращих любовних романах. Ми були схожі на школярів, які нарешті відкрили свої почуття одне до одного й почали досліджувати такий великий світ стосунків. Ми хихикали, торкалися рук і не тільки — солодко обіймалися і цілувалися, варто було пильним сусідам-пасажирам необачно заснути.

Як же… Як же я скучила за цим почуттям! Коли розслабляєшся і дозволяєш собі бути собою. Не мамою, не роботягою — а просто привабливою жінкою, за якою доглядає такий красивий чоловік. Мені лестила його увага. Лестило те, з якою власністю він ставився до кожного мого слова.

Ніби все, що я говорила, мало належати йому. Було спрямовано до нього. А якщо я наважувалася — а я ох як наважувалася! — говорити з кимось іншим, то жага наших тіл починала перевищувати всі мислимі й немислимі норми.

Одного разу в нас навіть стався казус. Ми… пропустили автобус. Усі пасажири давно повернулися, розсілися, а наша не особливо уважна гід забула перерахувати присутніх.

Добре, що в Марка був телефон, і він у всіх подробицях описав водієві та нашій провожатій, куди й навіщо їй потрібно піти.

— Зате в нас більше часу для нас звільнилося, — прошепотіла йому на саме вухо і… ми мало не пропустили автобус вдруге.

До Мілана приїхали абсолютно знесилені й щасливі.

—… поселення, вільний час. Охочі приєднатися до екскурсії нічним Міланом можуть спуститися у фойє через пів години, — озвучувала план гід, а Марк шепотів мені на вухо щось непристойне.

— Припини, я хочу піти на екскурсію! — шипіла на чоловіка.

— Я покажу тобі набагато, — млосним медовим голосом, — набагато більше.

— Марку! — сміючись. Тому що я дійсно хотіла подивитися італійську столицю моди, а він зараз цьому активно заважав.

— Я цілком серйозно, — з найчеснішим виглядом заявив чоловік, — мені потрібно по справі заскочити до одного художника. Була колись у майстерні художника?

Це було, мабуть, одним із неймовірно дієвих і спокусливих підкатів, оскільки звичайні смертні рідко потрапляють у свята святих великих маестро. Ось тільки після стількох років роботи з художниками я ці святині бачила вздовж і впоперек. Згадала про роботу. Точніше, про її відсутність.

— Якщо не хочеш… — розгубився Марк, бачачи мою реакцію.

— Ні, — махнула головою і спробувала взяти себе в руки, — хочу, звичайно. Вибач. Мене недавно… — замовкла. Звільнили. Чи хочу я ділитися цим? Чи хочу почути, як Марк розв’язує мою проблему за мене?

Згадала свої ж слова. Ми разом тільки на тиждень. Так що не варто пускати італійця далі, ніж може бути термін у сім днів.

— Засмутила одна картина, — витончено збрехала.

Витончено? Марк ніби повірив, тому я поспішила погодитися на таку привабливу в його очах пропозицію.

Чоловік довго дивився на мене, але все ж кивнув.

Ми вийшли з автобуса за речами, потім — у готель. І він був… простий. Звичайнісінький — затертий ковролін, самообслуговування з валізами, солідні дві зірки для номерів, які давно бачили ремонт. Марк на все це дивився і незадоволено хитав головою.

— Навіть не думай коментувати, — відрізала, коли чоловік подумав — я бачила по очах, що він подумав! — запропонувати мені поїхати в готель кращий.

— Ти будеш жити тут тиждень? Серйозно?

— Абсолютно, — охоче кивнула й кинула сумку на ліжко, вкрите темно-зеленим пледом. — І ти теж, до речі.

— Я? — майже сміявся Марк.

— Звичайно, — кроком спокусливої кішки підійшла до нього ближче й торкнулася накачаних грудей чоловіка, — інакше як я зможу зробити ось… так?

Екскурсію нічним Міланом я безнапасно пропустила. Ми змогли вийти з номера через добрих кілька годин, коли Марк кинув погляд на годинник і сказав, що йому обов’язково потрібно потрапити до художника.

Я не пручалася. Але одяг вибрала спокусливіший, ніж зазвичай — нехай мучиться.

Ми вийшли з номера, тримаючись за руки. Пальці перепліталися в дивному візерунку, але що ще дивніше — ми не могли відірватися одне від одного. Здавалося, варто нашим рукам перестати триматися, як хтось із нас точно полетить у прірву.

Або ж у прірву ми падали вдвох.

У Мілані стояла максимально огидна погода. Наскільки я уявляла собі сонячну і спекотну Італію, настільки сірим і похмурим виявилося місто-епіцентр модного життя. Підняла очі до неба, але воно було не прихильним до мене й не кидало навіть натяку на те, що це легке капання коли-небудь припиниться.

— Хіба Італія не має бути спекотною країною? — поскаржилася я, але Марк тільки розсміявся.

— Про яку Італію ти говориш, mia bella? — з грайливою усмішкою.

Прикусив губу. Вдихнув. Я відчула, як бажання тугим жаром опустилося нижче.

— А… — намагалася зібратися з думками, але марно. Довелося заплющити очі, щоб зосередитися на тому, що намагалася вимовити, — про пляжі, море, піцу. Хіба не скрізь так?

— Те, що ти описуєш — це південь Італії, — його рука прослизнула до моєї талії, притискаючи мене до тіла чоловіка. — Там і відкриті люди, і танці до світанку, і погода — не як у Лондоні.