Розділ 15. Марк

За кілька годин непробивний захист Софії зламався — вона стомлено прикрила очі й дозволила автобусу заколисати себе мірним хитанням. Хитання, втім, було надмірн — едівчина раз у раз розплющувала очі, розбуджена несподіваною ямою або вибоїною.

Я до такого був не просто незвичний — мені здалося дикістю, що подібні дороги досі існують десь за межами країн двадцять п’ятого світу. Як люди взагалі здатні заснути? Весь автобус був зі мною категорично не згоден — тих, хто не спить, я не знайшов від слова зовсім, а тому просто стоїчно прийняв свою несподівану долю. Як то кажуть, хотів Марк із дівчини позалицятися — тримай, розпишись!

Он Паоло не заморочувався. Тому й ніч провела Софія не з ним. Посміхнувся своїм думкам. Я ж кращий. У всьому кращий. Усіх. Я це знав і до зустрічі із цією чарівною дівчиною, але чомусь саме її ласкава довіра змушувала усміхатися найбезглуздішою усмішкою.

Відвернувся до вікна. Виною всьому моя суперницька натура. Якби не з’явився Паоло, хто знає, може я взагалі не пішов би до Софії? Втім… Кому я брешу?

Несподівано на моє плече впала голова дівчини, а сама вона цілком зручно влаштувалася поруч, поклавши руку мені на передпліччя. Я притиснув її ближче. Вдихнув аромат волосся. Свіжість. Лаванда. І… дощ? Мені здалося, що вся Софія нагадувала літній приємний дощ, на який чекав увесь тиждень і ось він. Нарешті.

Ще за годину ми під’їхали до заправки, де гід абсолютно негуманним чином у галасливий динамік оголосила про десятихвилинну перерву. Я подивився на неї з вигнутою бровою, і вона кисло попросила нікого не спізнюватися.

Софія, як і всі присутні пасажири, прокинулася і нетямуще озирнулася. Виявила, що спала в мене на плечі. Рум’янець ледь помітно торкнувся її щік.

— Вибач, — прошепотіла і відсунулася.

— Як розплачуватися будемо, mia bella? — закусив губу, млосно натякаючи на ціну такого недалекоглядного вчинку.

Але Софія тільки посміялася з мене й потягнулася до виходу автобуса. Я наздогнав її на вулиці.

— Я взагалі-то серйозно.

Находу розвернув її спиною до корпусу автобуса, притиснув своїм тілом. Її стегна податливо притискалися до моїх. Однією рукою Софія потягнулася вздовж моєї сорочки вгору до шиї, облизнула губи.

— Зробиш так ще раз, і розплачуватися доведеться тобі. — Погрожувала?

Розсміявся. Нестерпна.

— Настільки подобається?

— Як у книжках, — повела плечем і м’яко відштовхнула.

Пішла в бік заправки, а я не зміг рушити слідом одразу. Почекав. Мить, другу. Витримка ні до біса. Нехай я і знав, що Софія зараз повернеться до автобуса, що я знову зможу кумедно над нею жартувати і вдихати аромат весняного дощу, але чекати зайву секунду там не було сил. Утім, справа була не тільки в Софії. Терпів то я автобус виключно заради неї.

Софія безцільно ходила вздовж рядів магазину, роздивляючись то чипси, то шоколад, а то й зовсім із якоюсь затаєною спокусою поглядала в бік хотдогів.

— Якщо ти хочеш поїсти, то… — сказав і так подивився, що дівчина миттю залилася рум’янцем.

— Марку! — не розумів, вона злилася серйозно чи це все ще було частиною нашої гри, — ми в публічному місці!

— А я нічого такого не кажу, — підняв руки вгору в жесті поразки, — пропоную щось поїсти!

Але в очах Софії щось промайнуло, зовсім не таке, що натякало б на спокушання чи бажання. Це було щось серйозне. Дівчина хмурилася і трохи сильніше підтискала губи, ніж мені б того хотілося.

Здається я натрапив на халепу. Хай і дуже вродливу… халепу.

Втім, я, мабуть, не буду зосереджуватися на тому, чого мені зараз хотілося б. Все-таки з витримкою проблеми.

— Що ти хочеш? — без тіні кокетства запитала вона. — Навіщо поїхав на автобусі? Очевидно, що це не твій вид транспорту.

— Тебе, — не став приховувати. — Всю. Без залишку.

Але тут, посеред заправного магазину, де замість французьких вуличок у ряд стояли полиці із чипсами, мій романтичний жест не був оцінений. Навіть більше. Софія схрестила руки і вже відверто висловлювала невдоволення, що межувало з роздратуванням.

— Стосунки мене не цікавлять, — відрізала так просто, що в грудях неприємно копнуло.

Я мовчав. Оперся на полицю рукою, що заніміла від довгої поїздки. Нахилився над красунею і дивився проникливо в очі.

— Скажи, що тебе до мене не тягне, — узяв на слабо, — і я піду.

Блефував страшно. Піти мені зараз було банально нікуди — хіба що залишитися на цій заправці посеред нічого і дзвонити Наталі, щоб та прислала за мною підмогу. Перспектива провести тут, у занедбаному Богом місці, кілька годин абсолютно не хотілося, але ще більше мені не хотілося втрачати цей дотик щоки до свого плеча.

На моє полегшення Софія мовчала. Лише далі дивилася на мене величезними очима з поступово зростальними зіницями. Як опустився до неї, не пам’ятаю, як притиснувся до губ, як втиснув її в ряд із чипсами — усе це було точно уві сні.

На нас прикрикнув касир, і ми поспішили покинути магазин — усе ще не відриваючись від губ один одного, потопаючи в диханні, серцебитті, однакових думках. Низьких. Але таких солодких.