Розділ 14. Софія

Усе, що відбувалося далі, нагадувало мені сюжет бюджетного мексиканського кіно, де героїня мляво зітхає і дивиться у вікно, коли той самий, її герой, входить до кімнати. Неодмінно вітер б’є йому в обличчя, по-голлівудськи тріпає волосся, а другорядні герої на тлі ахають. Ні! Втрачають свідомість від захоплення.

Тому що він — той самий Зорро — прийшов за нею. Підійшов і з погано прихованим італійським акцентом притиснув до себе. «Я не можу дихати без вас, синьйорита!». Ні-ні, занадто банально! Потрібно, щоб він притиснув її до стіни, дихнув ароматом свіжості і прошепотів, що вона вкрала все повітря на планеті — тому що тепер він не може жити без неї.

— Софіє, — шепотів би він. Пристрасно, з придихом, пошепки проходячи по шкірі.

— Софіє? — запитально додав би він, а дівчина мрійливо зітхнула й розчинилася в його обіймах.

— Здається, дівчинка замріялася, — почула я зовсім не спокусливий голос італійського мексиканця і кілька разів моргнула, щоб змахнути бачення.

До мене зверталася Єлизавета Прокопівна — жінка, яка подорожувала зі своєю літньою подругою. Я обернулася і ввічливо усміхнулася.

— Ви казали, що з Марком познайомилися в поїздці, — підморгнула мені жінка, якось надто лукаво посміхаючись.

Здається, наші кімнати були сусідні. І якщо так, то Єлизавета Прокопівна цілком могла знати, що я не ночувала в себе. До речі!

Я обернулася до того самого годинника, біля якого, готова була присягнутися, бачила Марка. Адже не могло ж мені все це примаритися після майже безсонної ночі?

Але в їдальні, крім тих, хто снідав, більше нікого не було. Я здивовано дивилася в порожнечу.

— Щось загубили, мила? — усе ще продовжувала посміхатися Єлизавета Прокоф’єва, а я навіть не знала, що їй на це відповісти.

Так. Розум і надію на світле майбутнє. Тому що я була абсолютно впевнена, що Марк Далессіо стояв прямо тут хвилину тому. Що ж, дурію. Посміялася про себе й почала доїдати французьку випічку.

Гід з’явилася через п’ять хвилин і оголосила, що бажаючі можуть розсідатися в автобусі — абсолютно новому й готовому до продовження подорожі. Дівчина все ще була досить блідою, але говорила вже впевненіше. Сказала, що водія нам, однак, поміняли. Мабуть, той, що сидів за кермом, не хотів більше продовжувати такий стрес.

Звільнився, купив будинок із городом і почав садити там помідори з ромашками, щоби потім дарувати незграбні букети.

— Ви щось сьогодні дуже мрійлива, — зауважила Єлизавета Прокопівна.

— Фантазія розігралася, — зізналася, — чи стрес так впливає?

— Або чиясь компанія, — усе не заспокоювалася цікава мандрівниця. Я ніяково посміялася. Пора тікати із цього свята життя, поки мене не одружили на Марку.

Який уже триста разів був у Мілані! Чи залишився б він заради мене і їхав би довше? У нього напевно зустрічі й терміни, дедлайни, біржі — що там ще в лексиконі багатіїв?

Із цими думками я забрала всі свої нечисленні речі з номера, накинула рюкзак на плечі й попрямувала до нового автобуса. Він виглядав таким новим і свіжим, ніби його купили позавчора. Водій, до пари транспорту, був на кілька років молодший і худіший, і чомусь мені здавалося, що набагато добріший.

Упакувала речі в багажне відділення і піднялася нагору, щоб зайняти місце по зручніше. Але як тільки я опинилася всередині салону, то побачила, що на моєму колишньому місці сидить прекрасний український італієць.

— Все-таки не здалося, — не стрималася я. Куточки губ поповзли вгору.

— Я жадібний, — підморгнув чоловік, — і того, що ти мені дала, недостатньо.

— Тому ти вирішив попросити більше… — оглянула салон автобуса, який хоч і був просторим і новим, але все ж публічним. —… тут?

— Тут ми будемо їхати, — Марк поплескав по сидінню поруч, — а там подивимося.

— А що, як я не хочу сідати з тобою? — бісик всередині танцював якийсь незрозумілий танець, граючи на нервах чоловіка.

Судячи з потемнілих очей, ця гра цілком успішно працювала.

— Ризикни.

І так подивився, що ризикнути дуже навіть захотілося. Але до автобуса вже підходили інші пасажири.

Я обережно присіла поруч із Марком, боячись опинитися з ним занадто близько, де я б почала задихатися від пробуджуваного бажання. Але чи був у цьому сенс? Його пальці потягнулися спершу до мого плеча, потім плавно пройшли до шиї. Немов навмисно загубилися у волоссі — він перебирав пасмо за пасмом, злегка потягуючи моє волосся назад.

Чи бачив це хтось? Навряд чи. З боку здавалося, що Марк просто обіймав мене. Я ж танула від його дотиків.

Єлизавета Прокопівна навіть не намагалася приховати усмішку, коли побачила нас удвох. Я відвела очі — уже не знаю, чи соромила мене літня жінка, чи навпаки, заохочувала моє гріхопадіння в очах виховання старої школи, але перетинатися з нею поглядами зовсім не хотілося. А ось її подруга навіть уваги на нас не звернула. Спокійно пройшла повз.

Рука Марка тим часом пройшлася вниз уздовж мого хребта і зручно влаштувалася десь на області талії. Притиснув мене до себе. Мій мозок остаточно відмовився мислити. Серце плюнуло й побажало щасливої дороги. У думках лунало тільки одне: неконтрольоване всепоглинуще бажання.