Розділ 13. Софія

Це була чарівна ніч. Можливо, трохи за межами звичної мені відвертості, але в той час це здавалося правильним. Зрештою, ми обоє дорослі люди, чи не так? І замість тужливого почуття недоступності, скинули стрес. І навіть уникнули незручності, коли вранці кожен не знає, як тактовно зникнути з номера іншого.

Я зробила все правильно. Тоді чому всередині таке відчуття гіркого розчарування?

У себе в номері прийняла душ, поспіхом спакувала всі речі й перевірила телефон. Мама надіслала фотографію Тимура — на сніданок оладки зі сметаною і щаслива дитина з піднятим великим пальцем вгору.

Я не стримала ласкавої посмішки. Скучила. Озирнулася в бік дверей, ніби там висів невидимий таймер, і все ж зважилася.

Натиснула на кнопку виклику.

— Мамо! — закричав на весь динамік Тимур таким щасливим голосом, що я мимоволі закусила губу. Почуття провини заснулим черв’ячком заворушилося всередині.

— Привіт, рідний, як ви там? — тримала голос під контролем.

— Я поїв і навіть зовсім не дивився мультики!

А на тлі я чула розмову тварин про якісь пригоди. Як же. Не дивився він мультики. Я з посмішкою похитала головою, але лаяти не стала. Не зараз.

— А ти вже бачила Ліман?

— Ліман? — я здивовано підняла брови, коли почула мамин голос на тлі. Зрозуміла й зі сміхом виправила дитину, — ти хотів сказати Мілан?

— Ліман, так, — анітрохи не зніяковів Тимур. — Покажи, де ти!

Я вийшла на терасу із чудовим краєвидом на гори й натиснула на кнопку відео. Тимур так захоплювався, що до телефону підійшла вже й мама — вони обоє були в захваті від побаченого.

— Це таке в Італії?

— Ми поки що в Польщі, — ухильно відповіла я. Про подробиці нічних подій розповідати не хотілося, — скоро їдемо далі, після сніданку.

Поговорила з рідними ще кілька хвилин, після чого була змушена відключитися. І справа була зовсім не в тому, що я запізнювалася на сніданок, або що якийсь невидимий таймер підганяв мене швидше до виходу. У горлі стояв ком. Я скучила за родиною, а події за кордоном — за винятком приємного вечора з Марком — ніяк не сприяли моєму настрою.

Навіть сльози навернулися. Ось тоді я і зрозуміла, що пора закінчувати самоаналіз — витерла щоки, ще раз перевірила всі спаковані речі й поспішила на сніданок. Уже біля виходу я спіймала очима годинник.

Він показував 10:02. Кивнула самій собі. Я зробила все правильно. Марк уже мав вилетіти до Мілана, а я — вирушити у свою подорож.

Ось тільки в холі на мене чекав сюрприз. Навіть два.

У центрі зали стояв величезний букет темно-червоних троянд. Скільки їх там було? За сотню? Я ледве могла обхопити його руками, коли Моніка — та сама дівчина за стійкою — з усмішкою зазначила, що це було доставлено спеціально для мене.

— Від кого? — ввічливо поцікавилася, хоча вже здогадувалася про відповідь.

Потягнулася до листівки, на якій красивим каліграфічним почерком було написано: «Найкрасивішій дівчині, ваш Паоло».

Оу. Чорт. Чорт, чорт, чорт, це зовсім недобре.

— Все гаразд? — послужливо поцікавилася Моніка, коли моє обличчя скривилося, наче після сотні з’їдених лимонів.

— Т-так, звичайно, — ніяково промовила я, коли раптом помітила елегантний букет лілій у дальньому кутку. Уже хотіла піти, коли цікавість з’їла мене, — вибачте, а цей букет теж комусь? Я можу покликати дівчину, якщо…

Якщо що? Мене просто з’їдала цікавість, що ж за дівчина заслужила таку витончену елегантність. Ніякої критики в бік Паоло, але червоні троянди — це якось… Заїжджено чи що. Таке будь-кому можна подарувати. Але елегантні кремові лілії вабили своєю ніжністю і якимось майже непристойним натяком.

— О, це теж вам.

— Мені?

Я з погано прихованим задоволенням підійшла до квітів і доторкнулася до поверхні пелюсток. Ніжні. На губах грала усмішка.

У центрі букета виднілася невелика листівка, до якої я швидше потягнулася. Від неї йшов аромат, який навіть квіти не могли перебити. Чоловічий парфум. Такий знайомий, що я закрила очі в насолоді.

А всередині листівки було написано просто Mia bella. І більше нічого.

Чомусь я сподівалася, що там був номер телефону або якесь одкровення, запрошення продовжити нашу ніч, але… Ні. Адже я сама відмовилася. Видихнула з легким відтінком розчарування.

Що ж. Так правильно.

— Вам не подобаються квіти? — не приховала свого настрою уважна Моніка.

Треба ж. Я думала, вона тільки на робочі теми розмовляє.

— Шкода таку красу викидати, — збрехала я, — ми ж скоро їдемо.

— Ми можемо організувати доставку вам додому в… — щось швидко набрала на комп’ютері ідеально наманікюреними нігтями, — Київ?

Я уявила, як у нашу маленьку квартиру вносять троянди й лілії, потім уявила мамину реакцію і виразно похитала головою.

— Це точно зайве, — кинула я, сховала листівки в кишені й поспішила в хол шукати нашу туристичну групу.