Розділ 11. Софія

А чи не начхати, як то кажуть, мені?

Широко всміхнулася Марку, підняла брови й улесливо кинула:

— Не спиться?

Йому точно не спалося, що мене чомусь розважало. Я потягнулася до кия і провела по його поверхні. Пробігла поглядом по дерев’яному візерунку і знову повернулася до італійця. Його очі були темніші за ніч. У повітрі стояв аромат терпкого вина й дощової ночі.

— Марку? — перервав уже незручну тишу Паоло.

Його друг зробив короткий вдих, зімкнув щелепи і виплюнув суху відповідь:

— Думав, чому б не зіграти в більярд.

— Ви граєте? — я розійшлася на повну. — Справді, Паоло, нам потрібно влаштувати справжній чемпіонат. Дивіться, скільки гравців зібралося.

— Забагато для одного готелю, — прошипів собі під ніс чоловік, але я почула. Цього, втім, не показала.

Замість цього я нахилилася біля потрібного кута, старанно вишукуючи правильну позу для подачі. Зараз мені б не впасти в бруд обличчям і забити цю кляту кульку. Прицілилася. Затамувала подих. Вдарила, заплющивши очі, і порахувала до трьох, перш ніж відкрити їх під здивовані оплески Паоло.

— Справді, Софіє, ви дійсно професіонал, — хихикав він надто радісно. Я розгубилася. Невже я справді забила?

Провела поглядом по столу — червоний, чорний, зелений на місці. Що ж я забила тоді?

—… от тільки забила ту кульку, якою потрібно було бити, — хмикнув Марк, підійшов до обраної лунки й дістав білосніжного зрадника.

І правда. Я забила. Але зовсім не те. Моя попередня радість виявилася трохи недоречною, а образ недосвідченої і потребуючої наставника дівчини розмився об хамовиту посмішку Марка. Начебто грала з Паоло, а програла цьому українському італійцю.

— З ким не буває, — спробував пом’якшити градус господар готелю.

Я подивилася на нього з вдячністю. Дуже захотілося випити обіцяного чаю в закритому номері. На жаль, залишитися в цьому номері мені хотілося наодинці із собою.

— Спробуємо ще одну? — запропонував Марк усе тим же холодним голосом. — Наскільки я пам’ятаю, ти зберігаєш киї десь тут.

Чоловік перетнув кімнату, штовхнув якісь двері — мабуть, у підсобку. Я в цей час переглянулася з Паоло, але той лише винувато знизав плечима. Мовляв, не знаю, що за муха його вкусила.

Знаю я цих мух. Тепло всередині розпливалося задоволеним котом.

Марк повернувся менше, ніж за хвилину, з усім необхідним для ще однієї партії в більярд. Розставив кулі й рукою запросив нас до столу. Навіть поступився правом ходу! А очі такі примружені й посмішка хитра.

Я облизала губи, занадто зосередившись на рваних, але впевнених діях чоловіка. І справа була зовсім не в його привабливості, а в моїй цікавості. Що він задумав?!

Ми ледве встигли зробити коло ударів, коли завила сирена пожежної сигналізації в готелі.

— Це що? — нахмурився Паоло, подивився на двері.

А потім повільно перевів погляд на Марка. Той хитро посміхався.

— Серйозно? — господар готелю підняв брови, похитав головою і зрештою визнав поразку. — Вибачте, Софіє, мабуть, спрацювала пожежна сигналізація. Мені варто приєднатися до адміністрації, а вам, — подивився на Марка зневажливо, — вийти на вулицю. Заради вашої ж безпеки.

— Звичайно, — кивнула й потягнулася було за господарем готелю, коли тепла рука зупинила мене.

Марк притримав біля виходу з більярдної.

— У мене є ідея краще, — прошепотів мені на вухо.

Я нерозуміюче дивилася на чоловіка.

— Марку, трагічна смерть в обіймах малознайомого, — окинула його з ніг до голови оцінювальним поглядом, — нехай і красивого чоловіка, у мої плани не входило.

— У саме серце! — він театрально схопився за грудь, — сказала комплімент, а потім відкинула, серцеїдка.

Я хихикнула, але потягнулася до виходу. Дарма. Марк не відпускав мене, хитро мружачись. Підморгнув. Це така гра — довірся і почуєш дещо цікаво. Тож… який я вибір мала?

Марк потягнув мене в ту саму кімнату, звідки не так давно виносив кий і показав причину раптової пожежної тривоги — підпалена запальничкою серветка. Диму було небагато, але достатньо для спрацювання сигналізації. А сама серветка вже тліла на керамічній плитці.

— Ти це що, підлаштував?! — майже перейшла на крик, коли чоловік, сміючись, закрив мені рот долонею.

— Ти ж не хочеш, щоб нас спіймали, правда, співучаснице?

І посміхається так лукаво-лукаво, не зводячи очей із моїх губ. Серце обурено забилося, але мозок тримався — не здавався в полон цього виру.

— Саме тому, що не хочу бути співучасницею, зараз же піду до Паоло!

— Паоло не зможе зробити так, — і гарячі губи торкнулися моїх.

Стіну обпалило крижаною кахляною плиткою, до якої притиснули мене руки чоловіка. Пальці вивчали моє тіло, поки я задихалася під тиском несподіваних емоцій. Я розчинялася, мліла, танула, як морозиво на сонці. Мозок капітулював.