Розділ 10. Софія

Після пережитого стресу мені не спалося. На годиннику було занадто пізно, щоб дзвонити мамі — хоча саме з нею мені зараз якнайбільше хотілося поговорити. Почути голос сина. Видихнути і спокійно спати в найм’якшому ліжку на простирадлах, витканих якимись чарівниками.

Але ні. Скільки б я не влаштовувала дике танго в обіймах ковдри, сон не йшов. І привабливий італієць тут був зовсім ні до чого — адже я геть не уявляла його в різних ситуаціях і позах, і…

Загалом, сон не йшов, а значить я вирішила його нагуляти. Накинула майку і зручні штани, всунула ноги в капці — не на підборах же мені ходити по готелю! — і вийшла в коридор.

Стояла повна тиша, порушувана лише рідкісними звуками, що долинали з інших поверхів. Спочатку я розгубилася. Куди б мені піти? На вулиці, ймовірно, усе ще дощ — а значить холодно. Можна було б знайти якусь терасу й попросити чашку чаю. Упевнена, у них їх повно — від новомодних зеленуватих напоїв до цілком класичного чорного з бергамотом. «З бегемотом», як каже Тимур.

Біля стійки рецепції миловидна дівчина з усмішкою повідомила, що чай і коробку із закусками мені обов’язково принесуть, якщо я того забажаю в номер. Там, мовляв, і тераса, і мені ніхто не заважатиме.

І я вже було погодилася із цим, нехай і не ідеальним, але цілком прийнятним варіантом, коли в холі з’явився господар готелю.

— Пані Софіє, у вас усе гаразд?

І таке щире співчуття відбилося на його обличчі, що я не стримала усмішки, зворушена його увагою.

— Для вас — просто Софія, — прихилила голову, — і так, усе чудово, просто не спиться.

— Тоді для вас я просто Марк, — чоловік підійшов ближче, сперся на стійку й недвозначно прикусив губу.

Варто віддати належне Моніці — вона прикинулася статуєю. З непроникним виразом обличчя щось набирала на комп’ютері, ніби заселення і організаційні питання слід було вирішувати саме зараз, о другій годині ночі. Прямо справи міжнародного значення.

Я ніяково прокашлялася.

— Що ж, дякую, пані Моніко, — усміхнулася дівчині. Та вимушено кивнула й повернулася до свого блакитного екрану.

Я постукала по столу — не знаю, навіщо це зробила. Просто було шалено ніяково в присутності Паоло, а позбутися цього незвичного для мене почуття було зовсім нелегко. Я звикла бути по інший бік із такими людьми. Звикла бути серед обслуговчого персоналу — тих, хто продає картини, тих, хто забезпечує гостей напоями та закусками. Не тією, хто не знає, куди себе подіти, поки ці самі напої та закуски принесуть уже їй.

— Ви граєте в більярд? — голос Паоло пролунав для мене громом, і я ледве стрималася, щоб не підстрибнути на місці.

Ось це було б по-справжньому ніяково.

Я обернулася до чоловіка і вимучила посмішку. Він, очевидно, хотів провести вечір зі мною — граючи в більярд або ще для чого, але в моїй компанії. А мені… не спалося. І чомусь на тлі розлюченого дощу й гучного голосу господаря готелю ця ідея здалася мені вельми незвичайною.

— Ви не хочете зі мною грати, — лукаво похитала головою.

— Чому ж?

— Ви любите програвати? — мої брови підлетіли вгору з таким щирим здивуванням, що Паоло не стримав сміху.

— Ніколи не пробував, — підійшов ближче.

— Все буває в житті вперше, — грайливо провела плечем, поки сам чоловік показав рукою, у якому напрямку йти.

Уже виходячи з холу, він махнув щось Моніці — мабуть, про те, що чай краще замінити на келих червоного сухого, і все це віднести в кімнату відпочинку, де нас дійсно чекав більярд.

Варто зазначити, що я ніколи в житті не грала в більярд. Мені це здавалося настільки ж нудним, як і гольф — стоїш на точці, б’єш паличкою і спостерігаєш, як м’яч летить у лунку. У гольфі ще хоча б ходити можна, а тут?

Але в цій грі була певна романтика, особливо, коли дівчина промахувалася і грала на посередньому рівні. Тоді великий, сильний і до божевілля впевнений у собі чоловік підходив ззаду і…

Загалом, я прочитала багато книг із такими сценами, і жодна з них не закінчувалася family friendly контентом. Книги я ці дбайливо зберігала виключно в електронній версії, побоюючись цікавого погляду Тимура й ще гірше — тямущого погляду моєї мами. Так що подібна література залишалася моїм забороненим плодом, який я смакувала, коли вдома нікого не було.

І зараз збиралася стати героїнею такого роману.

На секунду в голові сплив образ Марка, який я змахнула майже миттєво. Якби хотів, то вже давно прийшов би. Та й наші шляхи все одно розійдуться вже завтра. Йому — у своє багате життя. А мені — підкорювати вершини самопізнання.

— Ви обіцяли мене навчити програвати, Софіє, — розсміявся Паоло, коли я промахнулася вже в… надцятий раз.

— Це така тактика, — хитро примружилася.

— Програти супернику?

— Змусити повірити його в перемогу, — хмикнула, — щоби потім непомітно виграти.

— Ви така підступна! — очі Паоло блищали.

— Вчіться в кращих, — підморгнула йому й кокетливо перекинула пасмо волосся через плече.