Розділ 8. Софія

Марк проявив себе з несподіваного для мене боку. Такий організований, стриманий. Чесно кажучи, у тому автобусі я пережила не найкращі емоції, але поки цей чоловік розв’язував усі проблеми? Я була майже на курорті.

Ось воно як. Мати міцне чоловіче плече поруч.

Втім, звикати не варто. Сьогодні для нього цей автобус — пригода. А завтра він уже й думати забуде про всіх нас. Тож розвішувати мрії не варто. Так себе вмовляла.

З переверненого автобуса нас пересадили в просторі машини з мигалками, вкрили пледами й навіть дали теплі напої. Я відверто тремтіла зубами, коли мила панянка-поліцейська вручила термос і чашку.

— Що це? — чомусь запитала я, щиро сподіваючись, що це не кава.

Чомусь саме зараз каву хотілося в останню чергу.

— Чай, — усміхнулася жінка й поплескала по плечу, і ще щось сказала місцевою мовою.

Я не зрозуміла ні слова, а тому вчинила за законом жанру ситуацій, де нічого не розумієш. Кивнула на знак згоди. А що ще? Повторіть, будь ласка, щоб я знову нічого не зрозуміла?

Кинула погляд на проїжджу частину — дощ ще хльостав, але туман розсіювався. Я змогла розгледіти знак на узбіччі. Латиницею було виведено невимовну назву, пов’язану, ймовірно, із червоними лісками. Тобто глушина глушинська.

Поліцейська спробувала пояснити — майже жестами — куди нас повезуть, але я, як і раніше, мало що розуміла. Жінка терпляче хмикнула й пішла шукати Марка. Від нього було більше толку. Я ж зі смішком продовжила пити чай.

Герой сьогоднішнього дня підійшов до нас п’ять хвилин пізніше. Його футболка намокла від дощу, показуючи рельєфні м’язи, які я не могла не помітити. Провела поглядом, ніби ненароком — і ще кілька разів зі щирою надією, що він не помітить.

Помітив.

— Дивлюся, красуне, ти зовсім прийшла до тями, — нахабно посміхнувся Марк, а я відвернулася.

— Гадки не маю, про що ви говорите…

— По-перше, не викай мені, будь ласка, — похитав головою, — після того, що між нами було…

— І нічого не було! — фуркнула я, миттєво червоніючи.

Те, що я впала в його обійми — це просто інстинкт самозбереження. Нехай не вигадує собі зайвого.

— А по-друге, — проігнорував мене чоловік, — я ж не сліпий.

А ось це вже було щодо моїх розглядань. Усмішка торкнулася моїх губ, коли я знову подивилася на нього. Адже ні до чого не зобов’язальний флірт корисний для здоров’я? Особливо при стресах.

— І що ж ти бачиш? — нахилилася ближче до нього, нібито щоб краще чути, а насправді грайливо заглядаючи в очі.

Він же дивився зовсім не в очі. Закусила губу.

Марк зробив крок ближче до мене — він усе ще стояв на вулиці, поки я затишно влаштувалася всередині з відчиненими навстіж дверима. Чоловік наблизився. Холодні пальці торкнулися мого підборіддя.

— Надзвичайно спокусливу дівчину, — і провів язиком по губах.

Здається, плед і гарячий чай мені вже не потрібні. Викликайте пожежників.

— Пане Марк! — окликнула чоловіка поліцейська.

Він обернувся до мене й підморгнув, перш ніж піти. Я ж продовжувала сидіти з дурною усмішкою. Давно я такого не відчувала. Давно.

У машині зі мною їхала ще та сама жінка з дитиною і пара, Марк із поліцейською — на передньому сидінні. Решту розмістили в інший транспорт.

З того, що нам переказав італієць, стався невеликий землетрус. Він тривав усього кілька секунд, але нам цього вистачило, щоб автобус хитнувся і втратив керування під сильними поривами вітру. Щастя, що це сталося тоді, коли не було інших машин.

Я здригнулася. Щастя, що ми взагалі всі виявилися цілі — тільки одна дівчина все ж зламала руку. Її відвезли на машині швидкої допомоги окремо від нас.

— А як же наша подорож? — запитала молода дівчина в обіймах молодого чоловіка.

— Гід ще про це розповість, — ухильно відповів Марк, затримався і все ж відповів, — охочі можуть поїхати назад додому. Трансфер, звісно, безкоштовний, і турагентство поверне кошти.

Я розчаровано видихнула. Ось і з’їздила. Побувала за кордоном, потрапила в аварію і давай додому. Загалом напевно, це навіть на краще. Розвіятися встигла, та ще й кошти зберегла. Тільки нерви трохи похитнулися — ну, це другорядне.

Вдома мама чекає. Їй працювати не доведеться. І Тимурчик теж.

Начебто й радіти треба, але чомусь образа накочувалася всередині неприємною грудкою. Не можна так, Софі, не можна! Ти — егоїстка! Гроші потрібні родині більше, ніж твої потуги за кордоном на курорті. Курорт і вдома влаштувати можна. На річку сходити, шашлики посмажити.

— А для тих, хто не бажає? — наче крізь товщу води я почула голос молодого чоловіка.

— Завтра нададуть новий автобус і можна буде їхати, — Марк навіть повернувся до нас і посміхнувся. — Так що попереду Італія, а там, можете мені повірити, таких злив не буває.

У Мілані? Найдощовішому місті Європи? Я тихо хихикнула, але псувати радісний настрій, що раптом піднявся в автобусі, не стала.