Розділ 7. Марк

Я намагався заспокоїти Софію, бо бачив, як вона переживала. Чесно кажучи, я абсолютно поділяв її нерви, але з більш усвідомленої причини.

Я читав пошту, коли на телефон прийшло недвозначне повідомлення про стихійне лихо. Там були загальні рекомендації про те, як поводитися під час грози та землетрусу.

Від дощу ще ніхто не помер — це правда. А ось від землетрусу… Але говорити про це Софії я не став, сподіваючись хоч трохи заспокоїти дівчину. Навіть думав запропонувати їй лягти на мене і спробувати заснути, коли наш автобус підкинуло.

Рука інстинктивно лягла Софії на талію, другою притиснув її до себе зі спини. Телефон, який весь цей час лежав у мене в долоні, полетів кудись до праотців — і в ту секунду я про нього геть не думав.

Наш автобус нахилився і ліг правим боком на дорогу — усі речі, пасажири, сумки полетіли вниз. Я дивом встиг згрупуватися, щоб зіткнення вийшло м’яким — наскільки це можливо на скло. Здається, пошкодив плече, але дівчина мене хвилювала сильніше.

— Де болить? — запитав суворо, оглядаючи її з голови до ніг.

Візуальних подряпин не було, переломів теж, здається, — та й не могла, основний удар я взяв на себе. Але переконатися варто було.

— Н-ніде, — невпевнено повела плечем Софія, — тільки злякалася.

— Добре, — кивнув я, — я перевірю інших, ти сама впораєшся?

Дівчина щось підтакнула й навіть спробувала піти зі мною, але я відмахнувся. Куди їй? Он як нервувати почала, коли дощу злякалася — а що говорити про справжнє лихо.

Нам пощастило. Більшість пасажирів відбулися сильним переляком і подряпинами. Постраждали речі, моральний стан, й одна жінка зі сльозами на очах скаржилася на біль у руці. Я інстинктивно потягнувся до телефону, щоб викликати допомогу, коли зрозумів, що залишився повністю без зв’язку. Мій телефон був похований десь під речами.

Тоді я пробрався в передню частину автобуса, де зараз намагався віддихатися водій, міцно затиснутий ременями безпеки. Гід сиділа поруч на кріслі. От же ж. Я ледве стримався, щоб не цокнути язиком. Тобто собі вони ремені безпеки організували, а на туристів начхати?!

Поставив собі подумки позначку про цю компанію. Засуджу. До кримінальної відповідальності засуджу.

— Ви в порядку? — процідив крізь зуби.

Гід щось незрозуміле намагалася сказати, стукаючи зубами через приплив адреналіну й різкий стрес.

— МНС викликали?

Гадкий не маю, у якій територіальній місцевості ми перебували, але викликати підмогу здавалося єдиним адекватним рішенням.

— Я-яке? — подивилася на мене величезними блакитними очима гід, і я зрозумів, що тут справи мати було ні з ким.

Водій виявився більш стійким до стресу, але попросив мене допомогти з комунікацією. Його рівень англійської був занадто низьким, щоб спілкуватися на подібні теми.

Здається, скрегіт моїх зубів вони обоє почули. Засуджу. Присяй-богу.

Я вихопив телефон у водія і набрав номер екстреної допомоги. Нашу локацію встановили, пообіцяли прибути протягом пів години. Запитали імена пасажирів — і я злобно глянув у бік гіда. Вона, здається, прийшла до тями, бо одразу простягнула мені аркуш з іменами та номерами телефонів.

Подумки усміхнувся. Фролова Софія Федорівна, і десять заповітних цифр праворуч.

Після цього зателефонував Наталі — корпоративний номер телефону я знав краще за свій. Бували різні ситуації. Моя віддана помічниця часом краща за адвоката.

— Корпорація Парадізо, офіс Марка Далессіо, Наталі, слухаю вас, — пролунав вкрадливий голос моєї асистентки, на моє полегшення.

Робочий день закінчився пів години тому, і той факт, що я застав її в офісі, був невимовною удачею.

— Наталі, це Марк, — почав я, коли почув різкий видих у поєднанні зі схлипуванням.

— Ти живий, слава Богу, — приглушено пробурмотіла дівчина, — у новинах сказали про перевернутий автобус, і я…

Вона рідко дає волю емоціям. А тут навіть пробачила, тикає. Мабуть, дійсно переживала.

— Це мій автобус, — перебив, — і мені потрібно, щоб ти дещо організувала.

— Записую, — знову холодним і професійним голосом відрізала Наталі.

Втім за тридцять хвилин за нами ніхто не приїхав. Я агресивно поглядав на годинник — коли ще минуло чверть години, пів години, але на горизонті нікого не було. Нас на той час уже остаточно залило водою і багато людей відверто стукали зубами.

Дитина в задній частині салону плакала, а мама марно намагалася відволікти її якимись розповідями. Я знову набрав номер Наталі, але у відповідь почулося сухе «абонент знаходиться поза зоною дії мережі». Швидше за все, цим абонентом був я — телефон водія показував слабку одну смужку зв’язку. Екстрені служби все ще працювали, я набрав номер, але там сказали чекати. Мовляв, за такої негоди доїхати складно.

Я не хотів відверто лаятися з ними, щоб не налякати пасажирів автобуса, але ситуація виглядала плачевною.

До мене зі спини підійшла Софія і м’яко торкнулася моїх лопаток. Я здригнувся. Жест здався якимось чужорідним у всьому сумбурі новин.