Розділ 5. Марк

Ніколи я ще не бачив такого зосередженого і здивованого обличчя, як у цієї чарівної незнайомки на автобусній станції. Моє пальто було безнадійно зіпсоване, а вона щиро намагалася збагнути, скільки доведеться заплатити за нього.

Не можна ж засмучувати дівчину, що я їх щосезону міняю?

Її світле волосся обрамляло таке неймовірно серйозне обличчя, що я буквально не міг стримати внутрішнього демона від колючих зауважень. Так піклуватися про прості дрібниці — про чужі дрібниці… Це потрібно вміти.

Але розслаблятися я не поспішав. Очі незнайомки підхоплювали все, що стосувалося мене. Годинник, паспорт. Минулого разу для мене це ледь не закінчилося шлюбом, благо, вчасно зіскочив із гачка.

І все ж просто так відпускати її не хотілося від слова зовсім. Стежив за тим, як вона гойдала стегнами в такт під попсову мелодію місцевого радіо, і думав, що в моєму трофейному списку вона б зайняла почесне місце в десятці. Але не займе. Тому що таким, як вона, це було не цікаво.

Що тільки розпалювало мій запал.

Витягнув телефон із кишені, набрав номер, не зводячи очей із виходу з будівлі.

— Наталі, — хитро мружився, — пробий пасажирів на цьому твоєму автобусному рейсі.

Заминка. Хмикнула. Підняла брову — не бачу, але відчуваю, як зростає в ній обурення. Ні слова не скаже мені, зробить, як скажу, але подумає. Дуже голосно подумає.

— Шукаємо, — пауза, — когось конкретного?

Мало не зірвалося з язика «конкретну», але Наталі — професіонал надто високого класу, щоб дозволити собі таку помилку. І все ж я мимоволі посміхаюся.

— Дівчина, — короткий подих на іншому кінці дроту, — українка, — я теж бачив її паспорт, — незаміжня.

А ось останнє було радше здогадкою, ніж перевіреним фактом. Обручок на руці я не виявив, але в наш час це лише данина традиції. Багато дівчат не носять їх, і ця характерна незнайомка легко могла вирішити саме так і зробити. Мовляв, немає такого чоловіка, здатного скути її металом!

Якщо так і є, то шкода мені того чоловіка. Залишиться без своєї красуні. Таку, та без обручки, та з кокетливим язиком, заберуть швидше, ніж він тільки встигне про це подумати.

Хмикнув своїм думкам. Чому мене це взагалі хвилює?

Наталі відключилася першою — записала всі деталі й пішла пробивати пасажирів, а я поспішив слідом за чарівною дівчиною, яка так жваво кинула мене позаду.

На стоянці стояв усього один автобус. Я ще навіть не підійшов, але вже знав — вона всередині. Почав посміхатися як ідіот. Скільки нам там годин їхати? Здається, усе буде не так погано, як я розраховував.

На що я точно не розраховував, так це на сам автобус. Я народився в багатій родині — надзвичайно багатій за мірками моїх однолітків. Жив на дві країни — пів року в Італії, пів року в Україні, поки батько не перевів весь бізнес до Києва. Це було вигідніше з економічного погляду — і робоча сила, і проживання, і податкова були набагато сприятливіші для батька.

Постійні переїзди і приємний добробут сім’ї зіграли зі мною цікавий жарт. Мене просто нікому було навчити того, як живуть звичайні люди.

Тут, посеред досить запиленого і старого автобуса, я раптом відчув, як мій дух авантюризму згас. Дівчина дивилася на мене з відвертим шоком і невдоволенням, а я почав сумніватися у власному розумі.

Куди я взагалі поїхав? У брудному автобусі? У шторм? Поруч із дівчиною, яка зіпсувала мій пальто?

Біля сидіння я завмер. І… Що тепер? Місця там, відверто кажучи, було мало. Мої ноги однозначно не помістилися б. Що робити в таких випадках? Чи потрібно купувати додаткове сидіння, якщо коліна впираються в сусіда навпроти?

Я нахмурився і подивився на ще одну допотопну річ — пластикову подобу столика, прироблену до спинки сидіння. І вона забирала ще більше місця для моїх ніг.

Цікаво, у такі автобуси просто не пускають баскетболістів? Адже я навіть не такий високий. Вони б взагалі не влізли. Навіть при сильному бажанні.

— Сідайте вже, я не кусаюся, — пирхнула красуня, прибрала сумку з, імовірно, мого сидіння і відвернулася до вікна.

Моє пальто все ще залишалося мокрим, тому сідати в ньому було, мабуть, не найкращою ідеєю. Зняти? І куди повісити? Я озирнувся навколо, але ні вішалок, ні гачків не помітив.

— Пане, це ваша валіза біля входу стоїть? — із сильним носовим акцентом кинув мені водій. — Зараз відчиню багажне, але доведеться щільно укладати. У нас, знаєте, повна посадка!

Виявляється, щільно укладати довелося мені. І ще вислухати лекцію від водія за те, що з’явився пізно — за дві хвилини до виходу. Порядні люди, мовляв, так не роблять.

— А, не підкажете, — уникаючи конфузу всередині салону, звернувся до водія біля багажного відділення, — куди я можу повісити пальто?

— Куди, куди? — виразно окинув мене поглядом, — у ручках тримайте, пане, або нагору закиньте.

Те, що це «нагору» було повністю забите чужими рюкзаками й сумочками, а отже, моє пальто там перетворилося б на зім’яту подобу, сам водій зрозуміти не спромігся. Що ж. Стиснуто посміхнувся.

Моя чарівна супутниця тим часом встала й щось обурено сопіла під ніс, шарудячи руками по верхній полиці.