Розділ 4. Софія

На пластиковій таці стояв мій сендвіч і поспіхом зроблена продавцем кава. Я, чесно кажучи, сумнівалася, що напій би йшов у бодай якесь порівняння зі львівським шедевром. Але після такого дощу мені гостро потрібно було випити щось гаряче.

Я несла тацю акуратно до затишного столика в глибині кафе. Там якраз і рослини приховували від непроханих поглядів, і відкривався краєвид на далеку дорогу, біля якої в ряд вишикувалися автобуси.

Загалом, місце ідеальне, чи не так? Ось тільки я не відводила очей від таці, боячись розлити заповітну рідину на себе. Вкрай неприємна вийшла б суміш — дощ із дешевим коричневим напоєм. Картина маслом, Далі б похлинувся! Сподіваюсь, не кавою.

Так і було б. Якби я цю каву все ж перевернула… на себе. Я ж зробила це на високого чоловіка, який своїм стрімким кроком прямував до того ж столика, що і я. Усе сталося, як у сповільненому зніманні: моя таця врізалася в його спину, відлітаючи кудись у бік. І весь вміст пластикового стаканчика перевернувся на чоловіка.

Я ж залишилася стояти на місці, кліпаючи очима. Величезна пляма розплилася по спині чоловіка, краплі вмить ввібралися в тканину. Дорогу тканину. Наміченим оком пробіглася пальто — не вчора куплене, але все ще нове, дороге. Від самого чоловіка виходив аромат дорогих парфумів — тепер у суміші з кавою. Опустила погляд — на зап’ясті красувався годинник, смію припустити, швейцарський. Я коротко ковтнула.

Скільки ж… Скільки буде коштувати хімчистка?

Чоловік кинув щось незрозуміле й повернувся до мене. Здається, я навіть непристойно ахнула. Темні очі, примружені й обережні, пронизливий погляд. Щетина тільки додавала мужності. Я примудрилася перевернути каву не тільки на багатого мужика, але ще й на красивого багатого мужика. У його руках виднівся паспорт — не український. Чудово! Ще й іноземець!

Я була готова закричати від обурення до примх долі.

Ось потрібна мені була ця клята кава з тим клятим столиком?

— Айм сорі, — спробувала вивудити знання шкільної програми, але вони затишно згорнулися клубочком десь у глибині пам’яті, — ай бай.

___________________________________

*Примітка автора: Ймовірно, героїня хотіла сказати I'm sorry, I'll pay for it — Вибачте, я заплачу (за пальто). Але натомість вона сказала дослівно: вибачте, я куплю.

Чоловік на мить нахмурився, потім вигнув брову. Мені здалося, чи куточки його губ здригнулися в подобі усмішки?

— А? — замість відповіді кинув він.

Це було ось зараз якою мовою? Я зовсім розгубилася і почала активно жестикулювати, як ніби це могло мені допомогти донести думку. Потім мені здалося, що сам чоловік з Італії, а значить, якщо скласти пучки пальців разом у знаменитому жесті, то він точно зрозуміє мене. Як мінімум зрозуміє, що я діяла не спересердя. І взагалі все відшкодую!

Ось як, до біса, сказати «відшкодую» англійською?!

— Ай, — показала на себе, — вонт ю бай.

*Примітка автора: Я хочу купити тебе. Що, ймовірно, мало бути: «Я хочу заплатити за тебе».

Я продовжувала безглуздо жестикулювати і вставляти взагалі всі слова в один потік слів, поки не зрозуміла, що це не приносило бажаного результату. Навіть більше — незнайомець почав відверто насміхатися над моїми спробами. У куточках його очей з’явилися завзяті смішки, а на губах грала посмішка.

— Я розмовляю українською, але ваші зусилля неоціненні, — нарешті кинув він найчистішою українською.

— Але… — розгублено пробурмотіла я, — ваш паспорт…

У цей момент я була готова вдарити себе по лобі і висварити за судження за першим враженням.

— Ви мені не дружина й не колишня, щоб цікавитися моїм паспортом, — усе ще насміхався чоловік.

М’яким, медовим голосом, який я б слухала нескінченно — не тут і не зараз, звісно ж. Й абсолютно за інших обставин.

— Але щоб вгамувати вашу цікавість, — він показав мені обкладинку другого документа в руках, — паспорти в мене два.

На червоній красувалося Italiana, на синій — знайоме й рідне Україна. Почувалася вкрай ніяково. Головне, зазвичай я в такі ситуації не потрапляю — краще промовчати, ніж потрапити… потрапити… та куди ось у таке потрапити! Але в цій відпустці абсолютно все йшло всупереч із моїм попереднім досвідом.

— То що ви там говорили про те, що хочете мене? — він сперся рукою на колону. І розлита на всю його спину кава абсолютно його не турбувала.

Тільки я. Точніше виріз мого декольте, який чоловік розглядав без докорів сумління.

— Нічого подібного я не говорила, — спалахнула і, нарешті, узяла себе в руки, вислизнувши з бурливого погляду незнайомця, — а з вашого боку було досить некрасиво дивитися на мої потуги й не зізнатися, що ви — українець!

— Як же я міг перервати такий гарний танець, — він ковзнув язиком по губах, відверто розглядаючи мене, — з італійським відтінком.

Боже… мій… тільки зараз до мене дійшло, що я дійсно спочатку прийняла його за італійця, а тому підключила всі свої стереотипні уявлення про чоловіків. Ймовірно, навіть образила його. Але моє его вже було занадто зачеплене, щоб я просто прикусила язика й пішла геть.