Розділ 2. Софія

Пізно вночі, вклавши сина спати, я заварила собі міцний чай і сіла за ноутбук. Тремтячими пальцями набрала просте: «Гарячий тур до Європи». Стерла. «Тур до Європи». Ні, якщо не поїду зараз — точно не наважуся! Повернула «Гарячий» на початок. Кнопку введення ніяк не могла наважитися натиснути.

Тому що десь у підсвідомості я страшенно боялася. Ось тільки чого? Того, що не знайду тур або навпаки — що знайду?

— Так, Фролова, візьми себе в руки! — агресивно прошепотіла собі й натиснула заповітну кнопку.

Переді мною відкрився калейдоскоп із єгипетськими та турецькими напрямками, і всі кричали про найкращий відпочинок мрії. Я ввічливо пропустила їх. Мені хотілося побачити щось, а не просто полежати на сонці біля моря. А в ідеалі — це все поєднати!

Одна з пропозицій мене зацікавила. Сім днів, вісім ночей автобусного туру, а ціна — майже вдвічі менша за оригінальну. Хтось відмовився в останню хвилину, і зараз турагентство терміново шукало заміну цьому мандрівникові.

Дата вильоту: тринадцяте квітня. Оком пробігла до дати в правому кутку ноутбука. Дванадцяте. Тобто виїзд… Завтра?!

Облизнула губи. Зважитися? Потягнулася до телефону, ввела номер телефону туроператора й написала йому коротке повідомлення в месенджері. Відповість — поїду. А ні — значить, уся ця витівка з відпусткою взагалі погана, і краще мені залишитися вдома.

Точно, так і варто вчинити. Нехай сама удача домовляється з моєю долею. Їхати чи ні. Бо сил у мене більше немає, усе тягнути на собі. Нехай віддувається, рідна.

Абонент на тому кінці листування був не в мережі останні дві години. Пізній вечір. Шансів, що мені відповідатимуть, і я все-таки поїду, майже не було. Всередині я відчула дивний вир надії, відчаю, полегшення і розчарування. Дуже цікавий коктейль, який заглушити могло тільки щось сильніше за бергамотовий чай із двома ложками цукру.

Коли пролунав сигнал про надходження повідомлення, я навіть підстрибнула.

Я: Добрий вечір! Або навіть ніч. Цікавить гарячий автобусний тур, який на завтра. Чи можу я дізнатися подробиці?

ТУРОПЕРАТОР: Доброї ночі, мене звати Марія, надсилаю вам файл з усіма подробицями. Виїзд зі Львова завтра о 16:32. Підкажіть, будь ласка, де ви знаходитесь? Чи підійде вам такий терміновий виїзд?

Я кинула погляд на час. Знову. Швидко знайшла квитки до Львова. І все, як на зло, складалося найкращим чином.

Я: Так, з Києва приїду в обід, ідеально встигну. Як краще провести оплату?

Протягом наступних тридцяти хвилин Марія допомагала мені оформити всі документи, провести оплату, а мені залишалося тільки дивитися на раптово сильно спорожнілий банківський рахунок. Усе, назад дороги немає. Підвелася з ліжка, щоб зібрати речі в стареньку валізу, яка давно не бачила світла.

Рано вранці я все ж зайшла до Тимура в кімнату й поцілувала його в чоло. Син міцно спав, і, судячи з блаженного обличчя, бачив якийсь надзвичайно цікавий сон. Я сподівалася тільки, що він не дуже засмутиться, що я поїхала. Серце раптом затремтіло.

Може, дарма я все це? Куди я поїду! У моєму віці! Кинути сина!

— Люба, — лагідно прошепотіла мама біля входу в кімнату.

Як відчувала, що я не наважуся. Побула б ще хвилину ось тут із Тимуром, і махнула б рукою на оплачені квитки й зібрану валізу. Почуття провини гризло зсередини.

— Ти заслуговуєш на щастя, — запевнила мене мама, узяла за руку й повела в коридор.

Там стояв батько. Сонний, незадоволений через те, що його так рано підняли. Але все одно стурбований. За мене. Серце знову защеміло.

— Щоб через тиждень приїхала новою людиною, — дбайливо кинув тато й обійняв мене.

Мама теж потягнулася своїми злегка тремтячими руками до моїх плечей. Притиснулася щокою до щоки. І так міцно, що мені стало зовсім ніяково. Я ж не назавжди їду. Але в мами був інший план — вона дістала щось шурхотливе й поклала мені в кишеню.

— Отримай справжнє задоволення, — прошепотіла мені мама на вухо, і я, на свій сором, зрозуміла, що саме шурхотить зараз у моїй кишені.

Я густо почервоніла. Такі речі я могла купити сама, а не за вказівкою мами, та ще і при батькові. Стало ще більш ніяково і страшно наближатися до вхідних дверей.

— Може…

— Щасливої дороги! — розсміялася мама й майже силою виштовхнула мене з квартири.

Що ж, вибору мені не залишили, так? Уперед до пригод?

Поїзд мчав швидше, ніж летіли птахи — так мені здавалося. Заснути я не могла. Та і як тут заплющиш очі, коли востаннє подорожувала, здавалося, сто років тому! Нехай поки що по Україні, по знайомих місцях, але ж це був тільки початок. А далі… Божечки, мені ж потрібно терміново підтягнути англійську!

Потягнулася до телефону, щоб знайти якісь базові фрази, але мережа не ловила. Важко видихнула, дивлячись на зникаючі палички. Вони раз у раз з’являлися знову, натякаючи, що дають мені надію. І знову зникали, варто було мені відкрити браузер.

Ні, настав час не накручувати себе. Не продумувати. Ось відпустити ситуацію і насолоджуватися моментом! Кивнула самій собі. Так і треба. Сховала телефон у кишеню і пообіцяла не діставати його для якихось планів або турбот. Тільки заради камери — щоб зняти по-справжньому важливий момент у моєму житті.