Замість прологу

Софія

М’які, але вимогливі губи залишали пекучі сліди на шиї. Пекли. Обпалювали. Я торкалася його темного волосся, занурювала пальці між пасмами, вдихаючи аромат терпкого парфуму.

Що я наробила? Мені ж не вісімнадцять років, щоб ось так, щоб із головою у вир! Але ніщо, ніщо не могло зупинити мене тут і зараз. Я так довго грала в правильну дівчинку, що зараз, коли відплатою мені послужила зрада, стриманість зірвало з петель.

Я відповідала на вимогливий поцілунок, із силою впираючись у двері кабінки. Здавалося, якщо я не буду тримати її, то вона впаде — разом зі мною, і навіть тоді нас не буде зупинити.

На мить його губи відірвалися від моїх. Він подивився на мене довгим поглядом — зіниці розширені, дихання збито, але в думках щось миготіло.

— Звідки ж я знаю тебе? — медовим голосом прошепотів він.

***

Марк. За рік до описаних подій

Картинна галерея — одна з тисяч, що я встиг відвідати за останній час. Батько хотів, щоб я особисто їх об’їздив і склав список найбільш перспективних. Він довіряв моєму погляду. Жоден оцінювач не міг помітити те, що помічав я.

Або ж батько просто не вірив оцінювачам. Слову з внутрішнього кола сім’ї він вірив набагато охочіше, ніж комусь іззовні — яким би професіоналом той не був.

Виставка, на якій я був присутній сьогодні, була присвячена жіночому образу. Душа, емоції, надрив поєднання жіночого з брутальним початком, властивим більшості представниць прекрасної статі. У наш час інакше не можна — з’їж або будь з’їденим. Ніжні квіти топчуться.

Художниць серед гостей було мало — усього кілька мені знайомих облич. Решта, якщо й були присутні, то були маловідомі. Може, і не художниці зовсім? Я пробіг очима по групі дівчат. Одна активно жестикулювала, викликаючи в групи цілий напад сміху.

Я придивився. Руки. Вони рухалися м’яко і плавно — недосвідчений погляд точно прийняв би дівчину за майстриню. Але не я. Танцівниця — максимум. Але до художниці їй далеко. Подивився на її подруг, але вони, здавалося, прийшли сюди за геть іншим.

Це я зрозумів не по руках, не по слідах, які художники старанно відтирають із пальців, не по мозолях, яких у цих дам не було. А по хижих і спокусливих поглядах, що полетіли в мій бік. Це були мисливиці. А я сюди прийшов за іншим.

Я шукав таланти.

Пройшов уздовж галереї в іншу, віддалену частину. Тут серед екстравагантних і ризикованих картин я знайшов ту, що змусила мене забути про все. Ту, через яку моє серце пропустило удар.

На полотні був зображений силует жінки, яка відкривала штори — вікно в незвіданий їй яскравий світ. Вихід із тієї темної клітки, у якій вона перебувала. І щось… Щось у цій картині було таке, від чого я не міг відвести очей. Стояв і дивився.

— У вас чудовий смак, — пролунало звідкись збоку, повертаючи мене з ілюзорного світу в цілком реальний.

Я обернувся. Темний силует, який відкрив ці штори — й ось її осяяло світло… Дівчина з очима кольору мигдалю і не довгим світлим волоссям. Невже вона зійшла з картини? Я моргнув, відганяючи марення.

— Є в цьому полотні щось… привабливе, — промовив я, не впевнений, про кого саме говорив.

Про дівчину з картини чи ту, що стояла переді мною? У її руках було видно келих із вином, ледь відпитим. Пальці рухались вміло і сміливо, але не з тією манерою, яка притаманна художницям. Значить, не автор.

— Я особисто знаю художницю, — світле волосся пестило плечі, поки дівчина поверталася до картини, — вона хотіла показати силу мрії. Яка здатна…

— Осяяти життя будь-якої жінки, — перебив я незнайомку завершенням цитати. — Татрі Омелі, я знайомий.

— З нею особисто?

Перед очима сплив образ Татрі — контур її ніжного тіла, який закарбувався в пам’яті під дією променів світанку.

— Можна й так сказати.

Я знав багатьох художників особисто. Художниць теж. Але їх, бувало, знав ближче, ніж про це заведено говорити вголос.

— Якщо хочете, я можу оформити замовлення на неї… — якось задумливо промовила незнайомка.

Ага, оформити — значить галерея належить їй. Не художниця, але й не мисливиця. Свою справу знає.

Уже хотів відмовитися, коли дівчина мене здивувала.

—… але не думаю, що вона для вас.

Підвів брови. У цьому світі немає нічого, чого я не міг би отримати. У цьому світі все для мене.

— Ви — екстравагантний, — вона примружила очі й тут же опустила погляд, ховаючи лукаву усмішку, — але зазначаєте найважливіше в жіночому образі. Тут же мова про мрії — те, що непомітно людському оку.

— Тому я не зацікавлюся нею? — майже сміявся з нахабства співрозмовниці.

— Тому вам сподобаються роботи італійських художників, на кшталт Джузеппе Морані.

Я швидко пробіг поглядом по картинах мого хорошого друга. Звичайно, його роботи мені сподобаються — я ж особисто схвалював їх, коли він питав, що відправити на виставку.

— І все ж… — у моєму голосі пролунав виклик.