Глава 1 — 13 лютого

Вулиця прокидалася поступово, як завжди напередодні свят, коли місто набуває особливого, трохи магічного ритму. Повітря було свіже від ранкового морозцю, але вже з перших кроків можна було відчути запах квітів, шоколаду і гарячого хліба, що виривався з крамниць, які тільки прокидалися. Кожен крок по тротуару лунав у ритмі метушні: люди поспішали по своїх справах, хтось тримав пакети з трояндами, хтось із коробками цукерок, а флористи вже збирали букети у формі сердець, підкладаючи гілочки гипсофіли та ніжні тюльпани.
Ліхтарі ще відблискували залишками нічного світла, а на вітринах почали відблискувати червоні та рожеві серця, кульки з фольги та паперові прикраси. Кожне серце, кожна коробка цукерок або вітальна листівка ніби намагалася промовити: «любов і свято вже тут». Навіть випадкові перехожі ловили цей настрій, посміхаючись один одному, підморгуючи або кидаючи швидкі компліменти.
Кав’ярні починали наповнюватися ароматами свіжозвареної кави, вершкового печива та теплих булочок. Декілька пар сиділи на вулиці, тримаючись за руки, їхні сміхи перехрещувалися з дзвоном трамваїв і шелестом морозного повітря. Діти, що поспішали до школи, роздавали валентинки, а старші уважно слідкували за останніми деталями: яку коробку вибрати, де замовити троянди, як правильно покласти записку з освідченням, щоб вона не загубилася серед інших.
Повітря було густе від передчуття свята, але водночас живе, ніби саме місто намагалося дихати разом із людьми. Легкий вітер розносив запах диму з камінів і аромат свіжозвареної кави, і кожна дрібниця — металеві перила, плитка тротуару, дверні ручки — набувала святкового світла.
На кожному кроці траплялися дрібні ритуали підготовки до свята: продавці у квіткових лавках кидали додаткову гілочку в букет, щоб він виглядав особливо пишно; у кондитерських хтось розставляв шоколадні сердечка так, щоб вони переливалися у сонячному світлі; біля магазинів ювелірних прикрас хлопці вибирали каблучки, нервово приміряючи, роздумуючи, чи сподобається вона їх половинці.
Кожна крамниця, кожна вітрина, кожна вулична ліхтарна лампа брали участь у цьому святковому танці, ніби все місто готувалося до великого дійства, яке має статися завтра — на День закоханих. 

На тротуарах можна було зустріти тих, хто поспішав купити останні подарунки. Хтось ніс величезні букети троянд у руках, хтось тримав коробку цукерок у золотому пакуванні, а хтось розглядав маленьких плюшевих ведмедикив. Повітря було наповнене ароматами гіркоти шоколаду, свіжості троянд і легкого морозного подиху.
І навіть ті, хто йшов самотньо, не залишалися осторонь: вони ловили поглядами щасливі пари, діти дарували усмішки, а метушня вулиці змушувала посміхатися й тих, хто давно не вірив у романтику. Кожна деталь — від шелесту паперу в квітковій крамниці до запаху тютюну у під’їзді старого будинку — створювала цей маленький світ свята, що нависав над містом.
Вулиці ставали яскравішими з кожною хвилиною.
І лише увечері, коли сонце вже котилося до заходу, світло вітрин ставало теплішим, а аромат свіжозвареної кави змішувався з холодним подихом вечірнього повітря, дівчина поверталася додому з роботи раніше, ніж зазвичай. Завтра мав бути корпоратив, і начальство відпустило всіх підготуватися до свята. Вона крокувала тихими вулицями, насолоджуючись відлунням святкової метушні.

Ліза крокувала тротуаром, обережно ступаючи по мокрому від легкого дощу асфальту, а повітря пахло квітами, шоколадом і морозним подихом вечора. Руки вона заховала в кишені пальто, а думки пурхали десь далеко, попереду — завтра, корпоратив, День закоханих, і він… її хлопець.
Вона сміялася про себе, зупиняючись на мить, щоб подивитися на прикрашені серцями вітрини: “Ну ось, а я завтра буду представляти його перед колегами… Як я його опишу? Що скажу про нас?” — промовила Ліза вголос, хоча поруч нікого не було.
Вона уявляла собі, як стоїть перед колегами, тримаючи його за руку, і з легким трепетом в голосі каже:
— Це мій хлопець. Він… неймовірно турботливий, сміливий і веселий. І він завжди поруч, коли мені це потрібно.
Уявляючи себе в цій сцені, Ліза розуміла, що колеги, особливо ті, хто давно заздрив її успіху і чарівності, будуть лише злегка підкочувати губи від захоплення і трошки злегка позеленіють від заздрості. Вона сміялася про себе, бо картина уявного корпоративу була такою яскравою: хтось шепоче колезі, хтось захоплено розглядає їхню пару, а хтось намагається приховати усмішку.
Ліза відчула тепло на серці, подумавши про його усмішку, про те, як він тримає її руку, як м’яко підтримує в будь-якій ситуації. Вона уявляла, що всі навколо захоплюються їхньою щирістю, і кожне слово, кожен жест — ідеальні, але водночас такі прості і справжні.
Вечір поступово розчинявся у м’якому світлі вуличних ліхтарів, а Ліза все ще йшла додому, ловлячи думки, які переливалися, немов музика: “Як же приємно буде завтра… Побачити його усмішку, відчути, як гордість і любов одночасно переповнюють серце… Як добре, що все це — наше маленьке свято.”
Вона прискорила крок, бо думки про корпоратив, подарунки, святковий настрій і очікування зустрічі з колегами і її хлопцем робили її серце легким і теплим. Додому залишалося всього кілька хвилин. Легка посмішка грала на її губах, а в голові продовжувалися міні-сцени завтрашнього дня: вони стоять разом, вона представляє його, а всі навколо лише дивляться і тихо заздрять їхньому щастю.
І хоча ніч вже опустилася на місто, Ліза відчувала, що завтра буде день, який подарує їй не лише святкову метушню, а й можливість показати, наскільки щиро вона кохає свого хлопця. Вона піднялася на свій поверх, відкрила двері квартири і відчула, як тепле вечірнє світло, що просочилося через штори, обіймає її.