Розділ 1. Справа №317.

   Дощ почався ще надвечір. Спочатку тихий, майже непомітний, він лише вкривав землю тонкою сріблястою пеленою. Але з кожною годиною небо темнішало, а вітер ставав дедалі сильнішим. Невдовзі легкий дощ перетворився на зливу. Важкі краплі гучно билися об дах, стікали по холодному каменю й без упину тарабанили у високі вікна, ніби хтось терпляче просився всередину.

   Вітер метався між деревами, розгойдував старі дуби й клени, змушуючи їхні гілки скрипіти одна об одну. Час від часу небо розрізав спалах блискавки, на мить вириваючи з темряви мокрі доріжки, огорожі та силуети дерев. За кілька секунд лунав грім, такий глухий і важкий, що, здавалося, здригалися навіть стіни будинку.

У такі ночі місто змінювалося до невпізнання.

   Ще кілька годин тому його вулиці були наповнені людьми, автомобілями й приглушеним гомоном вечірнього життя. Тепер усе це зникло. Лише рідкісні ліхтарі кидали тьмяне світло на мокрий асфальт, а порожні тротуари здавалися покинутими. Лише де-не-де у вікнах ще горіло світло, нагадуючи, що за зачиненими дверима хтось досі не спить.

   Особняк родини Морвейн височів на пагорбі над містом. Звідси відкривався краєвид майже на всі вулиці, але сьогодні місто потонуло в густій завісі дощу. Будинок був старим. Значно старішим за більшість споруд навколо. Його масивні кам'яні стіни давно втратили первісний колір, а плющ, що роками обвивав фасад, майже приховував темний камінь.

   Будинок був надто великим для двох людей. Десятки кімнат стояли порожніми. Деякі з них не відчинялися місяцями, а може, й роками. Довгі коридори губилися в напівтемряві, старі дерев'яні сходи іноді тихо рипіли навіть тоді, коли ними ніхто не ходив, а високі стелі лише підсилювали відчуття, ніби будинок живе власним життям.

   Більшість мешканців міста майже нічого не знали про його господарів. Для них це був просто дивний старий особняк на пагорбі, відокремлений від решти світу високою кованою огорожею та густими деревами. Його ворота майже завжди залишалися зачиненими, а світло у вікнах з'являлося лише зрідка.

І саме тому люди любили вигадувати історії.

   Одні говорили, що в особняку живе самітник-мільйонер, який роками не виходить за його межі. Інші були переконані, що будинок проклятий ще з часів своїх перших власників. Дехто стверджував, що пізно вночі бачив у вікнах силуети людей, яких там не могло бути.

   Ніхто не знав, де закінчуються чутки й починається правда і ще менше знаходилося тих, хто наважувався постукати у двері після заходу сонця. Лише на третьому поверсі особняка крізь високе аркове вікно пробивалося тепле світло. Там, під самим дахом, розташовувалася майстерня.

   Повітря було просякнуте запахом олійних фарб, старого дерева, полотна й свіжозвареного чаю. Уздовж стін стояли десятки картин — завершених і покинутих на півдорозі. Одні були повернуті до стіни, інші ховалися під білими простирадлами. У кутку лежали зім'яті ескізи, а широке підвіконня було заставлене баночками з пензлями, тюбиками фарби й товстими книгами, між сторінок яких стирчали пожовклі закладки.

   Посеред майстерні, перед великим мольбертом, стояв Леон Морвейн. Високий, стрункий, із довгим чорним волоссям, що вільно спадало на плечі. У тремтливому світлі свічок його обличчя здавалося майже нерухомим. Глибокі тіні підкреслювали гострі риси, через що він більше нагадував персонажа зі старовинного портрета, ніж людину, яка жила у XXI столітті.

Він працював мовчки.

  Пензель ковзав полотном повільно й упевнено, ніби Леон не створював картину, а лише відтворював те, що вже колись бачив. Не уявляв. Не вигадував. Згадував.

   На полотні простягався океан.Темний. Майже чорний. Нерухомий настільки, що нагадував дзеркало. Посеред безкрайньої води стояла молода жінка в довгій червоній сукні. Хвилі не торкалися її ніг. Вона не тонула й не намагалася врятуватися. Просто дивилася кудись удалину, туди, де небо зливалося з водою в одну безмежну темряву. Навколо не було нічого. Ні берега. Ні човна. Ні жодної живої душі. Лише нескінченна вода й тиша, яку майже можна було почути.

   Леон зробив ще один мазок. Потім іще один. Відійшов на кілька кроків і довго дивився на картину. Вона була майже завершена. Майже. Чогось бракувало. Не кольору. Не форми. Чогось невловимого, що не можна було намалювати, поки не зрозумієш його справжній зміст.

Так бувало майже завжди.

  У двері майстерні зайшов Еліас, тримаючи в руках дві чашки гарячого чаю. Від них ліниво здіймалася пара.

  Його яскраво-руде волосся здавалося майже золотим у теплому світлі ламп, а на обличчі, як завжди, грала невимушена усмішка. На відміну від Морвейна, який ніби зливався з темрявою старого будинку, Еліас приносив із собою життя. Надто багато життя для цього місця. Наче він випадково заблукав і опинився в цьому будинку, хоча насправді належав зовсім іншому світові.

— Ви знову не вечеряли, — сказав Еліас, простягаючи йому чашку. — І, якщо не помиляюся, працюєте вже шосту годину поспіль.

Леон навіть не обернувся.

— Якщо не помиляєшся, то сьому.

— Це мало вас виправдати?

— Ні. Просто люблю точність.

Еліас тихо зітхнув.

— І після цього ви ще дивуєтеся, що я називаю вас найгіршим психологом.

Леон усміхнувся кутиком губ.

— Ти знаєш лише одного психолога.

— Саме тому моя вибірка настільки невтішна.

   Цього разу Леон засміявся. Коротко. Ледь чутно. Еліас поставив чашку на край столу й підійшов до мольберта. Довго мовчав. Його погляд ковзнув по чорному океану, затримався на жінці в червоній сукні, а потім знову повернувся до Леона.

— Вона знову.

— Так.

— Та сама жінка.

— Так.

— Уже третю ніч.

— Другу.

Еліас фиркнув.

— Це зовсім не робить ситуацію менш дивною.

   Леон нічого не відповів. Він і сам знав. Більшість снів розчинялися разом із ранковим світлом. Залишали лише уривки, які мозок поспішав стерти. Але іноді траплялися інші. Вони поверталися знову і знову. Щоразу майже однакові, але ніколи — повністю. Наче хтось продовжував історію з того місця, де вона обірвалася минулої ночі.