Пролог

   Сон — найдивніше явище, до якого людство так і не навчилося ставитися серйозно.

    Ми боїмося втратити контроль над власним життям. Боїмося забути, ким є. Боїмося збожеволіти. Але щовечора добровільно заплющуємо очі й дозволяємо свідомості зануритися в місце, про яке майже нічого не знаємо. Ми називаємо це сном.

   Наче достатньо було вигадати назву, щоб загадка перестала бути загадкою. Та чи стало нам хоч трохи зрозуміліше, що відбувається з нами після того, як ми засинаємо?

   Щоразу, заплющуючи очі, ми без жодного спротиву залишаємо світ, який називаємо реальністю. Зникають стіни наших домівок, стираються закони фізики, втрачає сенс час. Люди, яких давно немає серед живих, знову дивляться нам у вічі. Місця, яких не існує, стають знайомими. Майбутнє переплітається зі спогадами, а неможливе здається настільки природним, що ми навіть не намагаємося цьому дивуватися. І, мабуть, саме це лякає найбільше.

   Уві сні ми майже ніколи не сумніваємося. Не запитуємо, чому небо стало чорним серед дня. Не дивуємося, коли чуємо голос людини, яка померла багато років тому. Не шукаємо пояснень тому, що суперечить здоровому глузду. Ми просто віримо. А потім прокидаємося й без вагань називаємо ілюзією той світ, у якому щойно жили.

Але чому?

   Звідки така впевненість, що помиляємося саме уві сні? Чому ми так легко відкидаємо те, що пережили, лише тому, що не можемо цього пояснити? І чи не здається дивним, що третину свого життя людина проводить у світі, природу якого досі не здатна зрозуміти?

Мене звати Леон Морвейн.

Я психолог.

   Більшу частину свого життя я намагався знайти відповідь лише на одне запитання: Що приховує та мить, коли свідомість перестає належати реальності?