РОЗДІЛ 16 — "Вибір"

РОЗДІЛ 16 — "Вибір"

Оповідач: Арес

Через тиждень після Женеви я повернувся до Києва.

Не тому що мусив. Не тому що хтось наказав або попросив або сказав, що так треба. Я повернувся тому що вирішив — сам, без консультацій, без прорахунку наслідків.

Вперше в житті.

До армії я викладав фізкультуру в школі на Оболоні. Дітям від семи до десяти. Вони називали мене «пан Тарас» і приносили малюнки після канікул. Я тримаю один — дівчинка намалювала мене з крилами. Ангел у спортивному костюмі. Малюнок у внутрішній кишені куртки. Не дістаю — тільки знаю, що він там. Іноді цього достатньо. Все моє доросле життя після школи я рухався за наказами. Спочатку — армійськими. Потім — корпоративними. Потім — обставинами, що тиснули з усіх боків і не залишали простору для власного вибору.

Зараз простір з'явився.

І виявилось, що свобода — некомфортна річ.

Занадто багато варіантів. Занадто багато відповідальності за власні рішення. Набагато простіше, коли є наказ і ти його виконуєш.

Але я вибрав некомфортно.

Київ зустрів мене дощем і патрулями. Місто змінилось за два тижні. На кожному перехресті — корпоративна охорона в новій важкій броні серії «Титан-2», з вуглецевими пластинами і вбудованими сканерами, що зчитували імпланти на відстані двадцяти метрів. На стінах — нові графіті: «LOGOS PRIME = ПРАВДА» поруч із «LOGOS PRIME = ТИРАН». На ринку Бессарабському — стихійний мітинг: двісті людей з плакатами, половина — за прозорість, половина — проти. Поліцейські дрони «Яструб» кружляли на висоті п'ятого поверху, знімаючи кожне обличчя. Сканери на вході в метро. Нові камери на стовпах, яких не було місяць тому. EAST CORE підсилив присутність у місті — після Женеви Україна стала зоною підвищеної уваги.

Не сильним — тим сірим дрібним дощем, що буває в жовтні і не збирається закінчуватись і не заважає рухатись але просочується всюди і робить всі кольори темнішими.

Я вийшов з поїзда і стояв на платформі і дивився на місто. Чоловік у сірому плащі стояв на іншому кінці платформи і дивився на мене. Не ховався. Навпаки — хотів, щоб я знав, що він тут. Стежка. Не оперативник — стежка. Різниця: оперативник діє, стежка спостерігає. Поки. Я відвернувся і пішов до виходу. Він пішов слідом. Тримав дистанцію. Професійно.

Воно змінилось, поки мене не було — хоча я не був лише два тижні. Або не змінилось а я дивився на нього інакше. Корпоративні вежі виглядали так само. Черги в розподільчих пунктах виглядали так само. Патрульні дрони над кварталами виглядали так само.

Але банери — банери були нові.

На кожному другому будинку в кварталі біля вокзалу — щось. Саморобне здебільшого — фарба на тканині, роздруки на склеєних аркушах, іноді просто написано маркером на картоні.

"LOGOS PRIME — МИ ЧУЛИ"

"ВІДПОВІДЕЙ ПОТРЕБУЄМО — НЕ СИСТЕМ"

"LOGOS PRIME БРЕХАВ — АБО НІ?"

"ОДИН РИК НА ПЕРЕВІРКУ"

Люди обговорювали. Сперечались. Сумнівались і вірили і не вірили.

Це було добре.

Сумнів — ознака, що хтось думає.

Максим.

Я знайшов його за адресою, що LOGOS PRIME дав мені ще в Женеві. Підвальне приміщення в кварталі Подільському — три кімнати, один старий принтер, стос паперу і хлопчик років десяти, що сидів і щось писав від руки з висунутим язиком від зосередженості.

На столі — стопка газет. Самвидав. Чотири сторінки. Надрукована нерівно, бо принтер старий. Але — газета.

Я підняв один примірник.

Назва: "СВОЄ СЛОВО".

Перша стаття: "Що таке LOGOS PRIME і чи варто його боятись". Автор: Максим В., 10 років.

Я читав стоячи.

Стаття була написана просто. Дуже просто — дитиною для дітей і дорослих, що втомились від складного. Вона не відповідала на питання. Вона ставила їх. Чесно і прямо і без претензій на знання, яких не було.

Наприкінці: "Я не знаю чи LOGOS PRIME добрий. Але я думаю, що питати — краще, ніж не питати. Тому я написав цю статтю."

Максим підняв голову від роботи.

— Ти читаєш? — запитав він.

— Так.

— І?

— Добре написано.

Він розглядав мене.

— Ти той солдат? LOGOS PRIME казав, що ти прийдеш.

— Казав?

— Він допомагає мені з інформацією. Я питаю — він відповідає. Але тільки, що можна публікувати. Що не можна — він не каже і я не питаю. — Хлопчик знизав плечима з дорослою серйозністю. — Так домовились.

Я дивився на нього.

— Скільки примірників?

— Сто двадцять. Хочу чотириста. Але принтер повільний.

— Я дам гроші на кращий принтер.

Він дивився на мене підозріло — з тою дитячою підозрою, що буває у дітей, що виросли в кварталах, де нічого не дають просто так.

— Навіщо?

— Тому, що це важливо, — сказав я. — Намагатись зрозуміти. Продовжуй.

Він думав секунду.

— Добре, — сказав він. — Але я не буду писати, що ти кажеш.

— Я не прошу.

— І, якщо LOGOS PRIME скаже щось що мені не сподобається — я напишу про це теж.

— Так і має бути.

Максим кивнув.

— Тоді — домовились.

Я клав гроші на стіл. Пішов.

Борг перед мертвими — не пам'ять. Борг — жити так, щоб їхня смерть мала наслідки.

Максим і його газета — один наслідок.

Невеликий. Але ланцюг.

Завод.

Я знав, що піду туди. Знав це ще в Женеві. Не одразу — дав собі тиждень. Але знав.

Лівий берег Київської промислової зони. Квартал, де все відбулось. Вулиця, яку я пройшов ту ніч після патрулю. Будівля.

Підвал.

Я стояв перед входом хвилину. Потім зайшов.

Темно. Холодно. Запах сирості і старого диму і чогось ще, що я пам'ятав — тілесно, не розумом. Тіло пам'ятає місця, де були великі речі. Навіть, якщо розум хотів би забути.

Я пройшов до центру і зупинився.

Тут.

Тут о 23:51 Диригент надіслав наказ. Тут одинадцять людей загинули за те що їхній дрон зняв не ту зустріч не в той час. Тут я стояв живий — тому що LOGOS PRIME заблокував наказ і тому що я відмовився виконати наказ у Найробі три роки тому і тому що скло від вибуху пролетіло на три сантиметри лівіше.