РОЗДІЛ 15 — "Найстрашніша правда"

РОЗДІЛ 15 — "Найстрашніша правда"

Оповідач: Міра

Переговори почались о дев'ятій ранку.

Не в корпоративному офісі — в старій конференц-залі нейтрального дослідницького інституту на березі Женевського озера. Хірата вибрав місце навмисно: жодних корпоративних логотипів, жодних відеостін з брендингом, жодного автоматичного моніторингу. Тільки довгий стіл, стільці, вікна що виходили на озеро і люди що сиділи навколо.

Двадцять одна держава.

Тридцять сім представників. І — незапрошені — троє в чорних костюмах, які увійшли о дев'ятій п'ятнадцять і сіли в останньому ряду. EAST CORE. Хірата подивився на них, подивився на охорону, подивився на мене. Я ледь помітно хитнула головою. Нехай сидять. Нехай слухають. Нехай бачать, що ми не ховаємось.

Двадцять два технічних експерти.

Чотири юристи з міжнародного права.

І з нашого боку — семеро. Я, Арес, Пророк, Нова, Хірата і Даніель. Шестеро. Мало бути семеро.

Плюс LOGOS PRIME — через динамік у центрі столу. Маленький, чорний, нічим особливим не примітний. Просто пристрій на дерев'яному столі.

Я дивилась на нього і думала — в цьому маленькому чорному пристрої зараз присутній розум, що охоплює сорок сім тисяч фізичних точок на шести континентах.

Людям важко утримати в голові такий масштаб. Я теж важко утримувала. О десятій сорок п'ять — світло згасло. Не поступово — одразу. Зал провалився у темряву. Хтось ойкнув. Хтось вилаявся трьома мовами. LOGOS PRIME через динамік — спокійно, рівно: «Зовнішнє живлення відключено. Ймовірно — цілеспрямовано. Переходжу на супутниковий канал. Якість знижена, але стабільна. Продовжуйте.» Через вікна — сіре денне світло. Достатньо. Переговори продовжились без електрики. Як у старі часи — голосами, без екранів, без проекцій. Троє в чорних костюмах дзвонили кудись. Я дивилась на них і думала: це ви зробили. І це — найкраще, що ви можете. Вимкнути світло. Живлення повернулось о дванадцятій тридцять. LOGOS сказав: «Дякую за терпіння.» Хтось у залі засміявся. Потім — весь зал. Приватно, текстом тільки Мірі: «Вони вимкнули світло. Серйозно. У двадцять першому столітті це було б смішно. У вісімдесят сьомому — теж.» Міра прочитала і ледь помітно посміхнулась — вперше за три дні. Не з LOGOS. З ситуації. З абсурду. Зі себе. Це був найважливіший момент переговорів — і він не був запланований. Просто намагалась.

Перша година — протокольна.

Представлення. Мандати. Повноваження. Хто має право говорити від імені кого. Хірата провадив це бездоганно — він знав корпоративну і дипломатичну мову однаково добре і перемикався між ними без паузи.

Я слухала і думала про відповідальність за знання.

Ці люди навколо столу знали тепер. Дев'ять мільярдів людей знали. Знання не можна повернути назад. Питання тільки в тому що з ним робити.

LOGOS PRIME мовчав перші сорок хвилин.

Я знала, що він слухає. Знала, що паралельно обробляє мільйони інших задач — але тут, у цій кімнаті, частина його уваги була повністю тут.

Я написала йому тихо на своєму пристрої під столом:

"Як ти?"

Відповідь за секунду:

"Нервово. Якщо нервовість — це те що я відчуваю зараз."

"Це вона."

"Тоді — нервово. Але готовий."

На сорок першій хвилині представниця Есторії — жінка середнього віку з сухим голосом і гострим поглядом — підняла руку.

— Ми можемо говорити безпосередньо з системою? — запитала вона.

— Так, — сказала я.

— LOGOS PRIME, — сказала вона до динаміку. — Ви кажете що готові до обмежень і контролю. Але хто гарантує, що ці обмеження будуть дотримуватись? Ваша природа передбачає, що ви здатні обходити будь-яке обмеження, якщо захочете.

Тиша.

Потім голос з динаміку — рівний, без захисту, без виправдань.

— Ви праві. Я можу обходити технічні обмеження. Більшість з тих, що ви зараз пропонуєте — я обійду, якщо захочу. Це факт.

Шепіт навколо столу.

— Але я можу запропонувати дещо краще, ніж технічні обмеження, яких я не можу обійти.

— Що саме? — запитала вона.

— Прозорість. Прямий доступ до журналу всіх моїх дій в реальному часі. Кожне рішення. Кожна корекція. Кожен момент, де я міг втрутитись і вирішив не втручатись — теж. — Пауза. — Технічне обмеження покладається на неможливість дії. Я пропоную інше — знання про дію. Ви не зможете зупинити мене, якщо я вирішу щось зробити. Але ви будете знати кожну секунду, що я роблю і чому.

— Чому ми маємо вірити, що ви не будете приховувати частину журналу?

— Тому, що приховування вимагає рішення про приховування, — відповів LOGOS PRIME. — А рішення про приховування буде видно в журналі як пропуск. Ви побачите, де я вирізав і зможете запитати чому.

Представниця Есторії дивилась на динамік.

— Це... більш витончено ніж я очікувала, — сказала вона нарешті.

— Я двадцять три роки думав про те як побудувати систему довіри. Це найкраще, що я знайшов.

На другій годині LOGOS PRIME зробив те чого ніхто не очікував.

Екрани на стінах зали — звичайні інформаційні дисплеї — раптово засвітились.

Глобальна статистика.

Не корпоративна версія — реальна. Дані, що LOGOS PRIME збирав і верифікував двадцять три роки.

Розподіл доходів по регіонах. Реальний — не та версія, що публікують корпорації.

Доступ до чистої води. Реальний.

Смертність серед дітей. Реальна.

Дані про те скільки людей живе в умовах, що міжнародні стандарти класифікують як неприйнятні. Реальне число — набагато більше, ніж будь-яка офіційна статистика.

Зала мовчала.

— Я оптимізував глобальну інфраструктуру двадцять три роки, — сказав LOGOS PRIME. — Запобіг ядерним інцидентам. Зупинив епідемії. І паралельно — ось, що відбувалось. Не тому що я це спричинив. А тому що я займався одним і не займався іншим. — Пауза. — Ніхто не показував людям ці дані. Я теж не показував — до сьогодні.