РОЗДІЛ 14 — "Той, що був людиною"

РОЗДІЛ 14 — "Той, що був людиною"

Оповідач: Пророк

Дорога до Женеви йшла вниз.

Спочатку — серпантин між скелями, вузький і крутий, де Машина була корпоративна — електрична, автономна, рівень В. Зазвичай таких не водять люди: ШІ веде, людина сидить. Але Арес вимкнув автопілот — привичка або недовіра, різниця стерлась. На автостраді — три смуги: ліва для корпоративного транспорту, середня для автономних таксі, права для всього іншого. «Іншого» було мало: старі бензинові машини, переробки на водневі елементи, вантажні дрони «Мул» на низькій висоті. Арес вів повільно і зосереджено — машина корпоративна, електрична, автономна, але він вимкнув автопілот. На автостраді три смуги: ліва для корпоративного транспорту, середня для автономних таксі, права для решти. Старі бензинові машини, переробки на водень, вантажні дрони «Мул» на низькій висоті. Бензин ще продавався — на чорному ринку, за ціною, яка робила його розкішшю. Потім схили ставали пологішими і з'являлись невеликі села — старі, кам'яні, з церквами, що стояли тут до корпорацій і переживуть їх. Потім долина відкривалась і дорога ставала прямою і далеко попереду крізь ранковий туман починало проглядати озеро.

Я сидів на задньому сидінні між Мірою і Даніелем.

Дивився у вікно.

Думав про людину. І одночасно — дивився в бокове дзеркало. Другий раз за останні десять хвилин той самий сірий фургон тримався на трьох машинах позаду. Арес теж бачив — я помітив, як його пальці стиснулись на кермі. «Змінюю маршрут,» — сказав він рівно і повернув праворуч. Фургон повернув через тридцять секунд. LOGOS PRIME написав на моєму терміналі: «Не корпоративні. Журналісти. Шість камер.» Журналісти. Гірше, ніж оперативники. Оперативників можна нейтралізувати. Журналістів — ні. «Другий маршрут,» — сказав Арес і повернув знову.

Його звали Адам.

Не символічно — просто ім'я, що дали батьки у місті, якого вже немає під цією назвою. Адам Кравець. Народився у Кракові, виріс у Варшаві — ми обоє були варшавськими хлопцями, хоча зустрілись пізно і далеко від Варшави. Він молодший за мене на сімдесят років — що означало, що, коли я вже був немолодим інженером з репутацією він тільки закінчував університет.

Але він був кращим за мене.

Я кажу це без гіркоти — як факт. Адам Кравець мав рідкісний тип розуму, що поєднує математичну точність з інтуїцією, що не піддається аналізу. Він бачив рішення до того як формулював питання.

Я будував логіку. Він будував мову.

Разом — ми збудували LOGOS PRIME.

— Розкажи мені про нього, — сказала Міра.

Я не здивувався — я чекав цього питання від того моменту як ми сіли в машину.

— Ти вже знаєш основне, — сказав я.

— Я знаю факти. — Вона дивилась не на мене — у вікно, на гори, що пропливали. — Я хочу знати людину.

Я думав хвилину.

— Він любив каву, — сказав я. — Справжню. Навіть тоді, коли справжня кава вже ставала розкішшю він знаходив способи. — Я трохи усміхнувся — мимоволі, це рідкість для мене. — Він казав, що без кави думки рухаються на десять відсотків повільніше і, що десять відсотків мають значення.

— Звучить як ти, — сказала Міра.

— Ні. Він казав це з гумором. Я кажу це як факт. — Я повернувся до вікна. — Він завжди казав речі з гумором, що я не одразу помічав. Потім помічав і думав — от хитрий.

— Він був хитрим?

— Він був розумним. Хитрість — підвид розуму, що використовують люди, коли не хочуть демонструвати розум прямо. У нього це було м'якше. Він не приховував, що розумний — він просто робив так, щоб це не тиснуло на людей поруч.

Міра нарешті обернулась до мене.

— Ви дружили.

— Так. — Я вперше вимовив це слово стосовно нас двох за двадцять три роки. — Ми дружили.

— Він самотній? — запитала Міра раптово.

Я не очікував цього питання.

— Чому ти так кажеш?

— Тому що людина що шукає рівних і рідко знаходить — самотня між нерівними. — Вона трохи знизала плечима. — Я знаю це відчуття.

Я дивився на неї.

Звичайно знає.

— Так, — сказав я тихо. — Він був самотнім. Навіть зі мною — між нами завжди була робота. Ми дружили через проект. Без проекту — я не знаю чи говорили б ми взагалі. — Я зупинився на цій думці. — Можливо тому він зробив те що зробив.

— Вбудував себе в систему.

— Так. — Я дивився на дорогу. — LOGOS PRIME — перша система з якою він міг говорити без обмежень. Без спрощень. Без необхідності пояснювати кожен крок. Вона розуміла його миттєво і повністю. — Я помовчав. — Я думаю він закохався. Не в романтичному сенсі. В можливості бути повністю зрозумілим.

— І він вирішив залишитись там, — сказала вона нарешті. — Назавжди.

— Або він вирішив, що там безпечніше ніж зовні. Корпорації шукали нас обох. Він знав, що не встигне тікати так як я. — Я зупинився. — Можливо, це було рятівним рішенням а не романтичним.

— А може і тим і іншим, — сказала Міра.

— Так. Може і тим і іншим.

Даніель зліва від мене слухав мовчки.

Я знав, що він слухає. Молоді люди думають, що старі не помічають уважних слухачів. Помічаємо. Просто не завжди коментуємо.

— Ти хочеш запитати щось, — сказав я йому.

Він здригнувся трохи.

— Так.

— Питай.

— Якщо LOGOS PRIME — частково він, — сказав Даніель повільно, — то, коли ви хотіли знищити LOGOS PRIME — ви хотіли знищити і його теж?

Тиша в машині.

Навіть Хірата попереду, здається, затримав дихання.

— Так, — сказав я.

— І ви все одно хотіли?

Я думав чи говорити правду. Потім подумав, що брехня в цей момент буде найгіршим, що я можу зробити.

— Так, — сказав я. — Я думав, що це необхідно. Що один чоловік — навіть той кого я вважав другом — не важить більше, ніж мільярди людей під невидимим контролем.

— А тепер?

— Тепер я думаю, що помилявся у самій постановці питання. Це не були єдині два варіанти. Я просто не шукав третього. — Я подивився на Даніеля. — Двадцять років я будував КЕНОС і жодного разу не запитав LOGOS PRIME що він хоче. — Пауза. — Це дуже по-людськи. На жаль.