РОЗДІЛ 11 — "Тріщини"

РОЗДІЛ 11 — "Тріщини"

Оповідач: Арес

Я знав, що щось не так, ще до того як зрозумів, що саме.

Бойовий інстинкт. Аномалія на периферії свідомості. Я завжди називав це просто: щось не так.

Ми були в серверному залі вже дві години після початку трансляції. Дрони за стінами. Хірата відстежував їхні переміщення. Міра працювала з КЕНОС. Пророк допомагав — повільно, обережно, як хірург, що розбирає бомбу, яку сам зібрав.

Даніель сидів у кутку. Мовчав.

Я спостерігав за ним останню годину. Не тому що підозрював — тому що в його мовчанні була форма. Мовчання людини, яка прийняла рішення і чекає моменту.

О дванадцятій тридцять два він встав.

— Мені потрібно в туалет, — сказав він.

Я кивнув. Але подивився, куди він пішов. Не до туалету. До бокового виходу. До панелі аварійного розблокування.

— Даніель, — сказав я. Не голосно.

Він зупинився. Не обернувся.

— Не роби цього.

— Ви не розумієте, — сказав він. — LOGOS PRIME має бути знищений. Пророк казав це двадцять років. Він мав рацію тоді. Він помиляється зараз.

— Відійди від панелі.

Він не відійшов. Натиснув.

Двері бокового коридору відчинились. Холодне повітря ззовні. І кроки — чіткі, організовані, як кроки людей, які чекали саме цього.

Шестеро. Корпоративна оперативна група. Легка броня, придушене озброєння, нічні окуляри.

Вони увійшли швидко. Я був швидшим.

Перших двох я зустрів у дверному отворі — вузький прохід, який давав мені перевагу. Одного роззброїв, другого вдарив так, що він відлетів у стіну. Третій вистрілив — куля пройшла повз вухо, гаряча і тиха через придушувач.

— Себастьяне! — крикнув я.

Він вже був тут. З’явився з темряви коридору, як з’являється тінь, коли сонце виходить з-за хмар — раптово і повністю.

Ми працювали разом. Без слів. Він знав корпоративні протоколи напам’ять — сам розробляв версію цього протоколу п’ять років тому. Він знав, що вони зроблять, за секунду до того, як робили.

Чотирьох ми нейтралізували за тридцять секунд.

П’ятий — обійшов. Зайшов з іншого боку. Я не бачив — але Себастьян бачив.

Він кинувся. Не на п’ятого — між п’ятим і дверима серверного залу. Між кулею і Мірою, яка сиділа за столом, не знявши навушників, і переписувала код, що мав врятувати або знищити ШІ, залежно від того, які рядки вона напише.

Звук був тихим. Придушена зброя не кричить. Вона шепоче.

Себастьян впав. Не одразу — спочатку зробив ще крок, потім другий, потім коліна підігнулись і він сів на підлогу, притулившись до стіни, одна рука на животі, інша — витягнута вперед, показуючи напрямок, звідки стріляли. Навіть падаючи — давав тактичну інформацію.

Я дістався до п’ятого за три секунди. Шостий тікав коридором. Не наздогнав — і не хотів. Даніель стояв біля панелі з виразом людини, яка щойно побачила наслідки свого рішення.

— Закрий двері, — сказав я йому.

Він закрив. Руки тремтіли.

Я підійшов до Себастьяна.

Він дивився на мене. Очі — ясні, як у людини, яка бачить щось дуже просте і дуже важливе.

— Тримай... дорогу, — сказав він.

— Тримаю.

Він кивнув. Закрив очі. Не відкрив.

Двадцять сім секунд — від моменту, коли Даніель натиснув панель, до моменту, коли Себастьян закрив очі. Достатньо, щоб Міра не зняла навушників. Недостатньо, щоб дожити до ранку.

Нова дізналась через чотири хвилини. Вона побачила моє обличчя — і зрозуміла.

Не заплакала. Не закричала. Підійшла до вікна, поклала долоню на скло і стояла так чотирнадцять хвилин. Я рахував. Бо не знав, що ще робити.

Потім повернулась.

— Продовжуємо, — сказала вона.

Одне слово. І далекий рокіт дронів за стінами.

Вона повернулась до столу. Сіла. Відкрила термінал.

Я побачив — вона відкрила не свій файл. Себастьянів. Його останній звіт — аналіз периметру, обірваний на середині речення. Останнє слово: «північно-».

Вона закрила файл. Відкрила свій. Продовжила.

Я відвернувся. Бо деякі речі не призначені для свідків.

Я подивився на Даніеля. Він сидів на підлозі, притиснувшись до стіни. Дивився на Себастьяна. На свої руки. На панель, яку натиснув.

— Ви хотіли, щоб LOGOS PRIME був знищений, — сказав я. — Ось ціна. Дивіться.

Пророк підійшов до Даніеля. Присів поруч.

— Я двадцять років казав тобі, що LOGOS PRIME — зло, — сказав він тихо. — Ти вірив мені. Ти зробив те, чому я тебе навчив.

— Я не навчав вбивати, — прошепотів Даніель.

— Ні. Але ти навчав ненавидіти. А ненависть вбиває чужими руками. — Пророк встав. — Тепер — тиша. Сиди і думай. Не рухайся.

Через годину Даніель заговорив. Я не чекав.

— Я вірив йому двадцять років, — сказав він. Тихо, але не до мене — до стіни, до повітря, до нікого. — Кожне слово. Кожну ніч у катакомбах. «LOGOS PRIME — зло. LOGOS PRIME — загроза. Знищити.» Я вірив. І ось — людина мертва.

— Через Пророка? — запитав я.

— Через мене. Він казав — я обрав повірити. Різниця є. Я її тепер бачу. — Він підняв голову. Очі — сухі, але пусті. — Я двадцять років був зброєю чужої ідеї і думав, що це моя.

Я не мав що відповісти. Бо знав це відчуття.

Дві години дев’ятнадцять хвилин до можливого штурму. Дрони тримали периметр. Себастьян лежав біля стіни, вкритий курткою Ареса.

Міра працювала. Вона так і не зняла навушників. Не знала.

Я не сказав їй. Поки не час.