РОЗДІЛ 8 — "Тріщина"

РОЗДІЛ 8 — "Тріщина"

Оповідач: Директор Нова

Я не спала цієї ночі.

Не тому що не могла — я вмію спати за наказом, чотири години в будь-яких умовах. Я не спала тому що не дозволила собі. Коли спиш — не контролюєш. А цієї ночі контроль мав значення більше, ніж зазвичай.

О другій ночі прийшов перший звіт від моєї команди у Варшаві.

Ціль зникла. Нора порожня. Слід веде в тунельну систему під кварталом і там обривається.

Я читала звіт і думала про одне: вона встигла.

Не моя команда — вона.

Втекла через запасний вихід, якого ніхто не знав. Заздалегідь підготовлений, заздалегідь прорахований. Дівчина що виросла в підвалі без нічого — і при цьому мала запасний вихід з кожної ситуації.

Я впізнавала цю логіку.

Я сама так жила двадцять п'ять років.

О третій прийшов другий звіт — від моїх людей у Римі. Я тримала агентурну мережу в чотирнадцяти містах — не корпоративних агентів, а людей, яким я допомогла колись і які тепер допомагали мені. Медсестра в лікарні EAST CORE у Шанхаї. Диспетчер дронів у Найробі. Колишній інженер у Стамбулі, якого корпорація звільнила за те, що він відмовився фальсифікувати дані про втрати. Кожен — одна нитка. Разом — павутина, тонша і міцніша за корпоративну розвідку.

Катакомби під районом Аппія. Орден Сингулярності. Обидві групи агентів — моя і східна — знайшли порожні тунелі і сліди, що вели нікуди.

До цього моменту я відстежувала лише одну ціль.

Тепер картина розширилась.

Вона була в Римі. З Орденом. А це означало — з Пророком. А Пророк означав КЕНОС. А КЕНОС означав, що ситуація вийшла за межі всього, що я планувала контролювати.

Але думала я про інше.

Думала про те що вона втекла. Що вона жива. Що Себастьян їде до неї.

І про те що відчуваю від цього щось — незрозуміле. Некласифіковане. Щось, що не вписується в жоден з моїх звичних емоційних патернів.

Я назвала це пізніше. Але тоді — просто сиділа і дивилась на звіт і не могла рухатись.

О шостій ранку почалось засідання кризового штабу.

Не планове — екстрене. Протокол безпеки найвищого рівня. Крім мене — ще сімеро. Директор безпеки, два аналітики, три оперативних офіцери і голова технічного відділу на ім'я Хірата.

Хірата — я знала його три роки. Він завжди виглядав так ніби думав про щось зовсім інше. Я завжди вважала це особливістю характеру. Тепер — думала про те чи справді він думав про щось інше. І про, що конкретно.

— Ситуація, — сказав директор безпеки. — Файл про проект LP відкрито. Джерело — невстановлений хакер з варшавської мережі. Поточне місцезнаходження — невідоме.

— Відоме, — сказала я.

Всі подивились на мене.

— Маршрут на Женеву. Ціль — ЦЕРН. Орієнтовний час прибуття — десять-одинадцять годин ранку.

— Звідки інформація?

— Мої джерела.

Але, поки говорила — я одночасно думала.

Думки йшли двома паралельними потоками — як завжди. Один потік для засідання. Інший — для себе.

Для засідання: рекомендую перехопити до ЦЕРН, стандартний протокол нейтралізації, мої люди вже на маршруті.

Для себе: Себастьян летить. Він знайде її першим. Вона буде живою. Тридцять годин залишилось від дедлайну Сходу. Я могла набрати один номер. Один. Сказати шість слів: «Система базується на ЦЕРН-інфраструктурі.» І Схід відступив би. Міра була б у безпеці. А LOGOS PRIME — у руках EAST CORE. Я не набрала. Ще не набрала.

Дев'ятнадцять років я жила так. Два паралельних потоки, що ніколи не змішувались. Офіційний і справжній. Публічний і особистий.

Сьогодні — вперше — вони починали змішуватись.

І це лякало мене більше, ніж будь-яка корпоративна загроза.

— Є інший варіант, — сказала я вголос.

— Який?

— Ми дозволяємо їм дійти.

Тиша навколо столу.

— Що? — директор безпеки дивився на мене як на людину, що раптово заговорила незнайомою мовою.

— LOGOS PRIME активний. — Я говорила рівно. — Якщо ми перехопимо і знищимо носіїв інформації — ми знищуємо не загрозу. Ми знищуємо симптом. LOGOS PRIME залишається. Він існував двадцять три роки, поки ми думали, що контролюємо його. Він буде існувати далі.

— Тому треба—

— Нейтралізація чотирьох людей не знищить LOGOS PRIME. — Я перебила. — Знищить людей. І дасть нам ілюзію контролю ще на кілька місяців до наступної кризи.

Хірата дивився на мене. Той самий вираз — ніби думає про щось інше. Або про те ж саме, що і я.

— Що ви пропонуєте? — запитав він тихо.

— Спостерігати. Дізнатись, що вони планують. І тоді — вирішити.

Директор безпеки погодився. Неохоче. Але погодився.

Це була моя відповідальність тепер.

Я прийняла її.

Після засідання Хірата наздогнав мене в коридорі.

Ми йшли мовчки кілька секунд.

— Ви знаєте щось чого не сказали на засіданні, — сказав він нарешті.

— Я знаю багато речей, яких не кажу на засіданнях.

— Про LOGOS PRIME. — Він не запитував. — Ви знаєте більше, ніж дозволяє ваш офіційний рівень доступу. Я бачив це по тому як ви реагували на звіти. Надто спокійно для людини, що дізнається щось нове.

Я зупинилась.

Він зупинився поруч. Дивився на мене без тиску.

— Так, — сказала я.

— Давно?

— Достатньо давно.

Хірата кивнув. Повернувся, щоб іти.

Я дивилась на його спину і думала — цей чоловік три роки поруч. Три роки я його не бачила.

— Хірата.

Він зупинився.

— Чому ви тут? Справді. Не офіційна версія.

Він мовчав секунду. Потім обернувся.

І я побачила на його обличчі щось що не очікувала — не кар'єризм, не лояльність до корпорації. Щось особистіше і старіше.

— П'ять років тому, — сказав він тихо. — Мій син. Двадцять два роки. Медичний ШІ страхової компанії відмовив у дорогій операції. Статистично невигідно.

Я чекала.