***

Куплю минуле

Луганщина, 2027 рік.

Картушине, Лобівські Копальні, Щотове, Ковпакове, Козаківка. Наступна станція Штерівка. Моя. Колеса електрички грають все веселіше, а серце вишкварює запальну джигу. Либонь так відчуває себе спортсмен за мить до змагання, сумлінний студент перед іспитом або закоханий перед побаченням. Скорше я відчуваю себе останнім.

Знаю, всі люди мають місця, які їм час від часу сняться, і в які хочеться повернутися. Але чи то їхні місця? Тобто чи є в тих горах, островах, пляжах, селах і містечках, те що належить тобі одноосібно? Якась виключно персоніфікована сила, щось до щеміння власне і потаємне, до чого можеш торкнутися лише ти й більше ніхто? Ото ж бо і воно… Люди думають що володіють світом і скрізь як у дома, але насправді не мають ані світу, ані дому, так само як і магічного джерела, з якого можна було б ковтнути натхнення і впевненості. Чи може вони загубили його, забули, і змушені тепер блукати заюзаними місцями сили? Насправді ж, все що ми шукаємо набагато ближче – у наших розумових і сердешних сховищах, ключі від яких найчастіше там, де людина народилась або виросла. Тож я їду за ключами.

Мій настрій піднесений. Дивлюсь у вікно. Там біжать здавна знайомі передвісники рідного селища: старі обламані тополі та вічно п’яний бетонний паркан, свіже пофарбований у жовто-блакитне. Усміхнувся. Вже відчуваю, що минуле тут прошмигнуло в сучасне і навіть спромоглося залізти одною ногою у майбутнє. Але зійду з вагона, подивлюсь.

Добре, що я не їду до Штерівки за ностальгією та сумом. Тим більше я не бажаю повертати пройдешнє, проте хочу, щоб якісь соковито-яскраві та найсмачніші його фрагменти продовжили життя. Я знаю, тутешніми вуличками та провулками розкидані справжні скарби, які, щоправда, здатна оцінити лише купка посвячених: кут будинку, довга канава посеред дороги, лавочка, дерево або камінь. Нічого особливого, окрім того, що кожен такий предмет, як портал у минуле. Він підхопить, закрутить, накриє вихором спогадів. Портали ті зустрічаються на кожному кроці, і деякі з них навіть можна забрати із собою, але не варто. Тоді магія порушиться, чари розвіються, і коштовності перетворяться на те, чим і є насправді: дерево навічно залишиться лише деревом, а камінь каменем. Тому місця дитинства це як заповідники, в яких не можна нічого чіпати. Все тут пов’язано.

Губи аж самі розпливаються у посмішці щасливого дурня, коли я бачу сині ялинки на пероні та гострі обриси вокзалу.  Мені навіть здалося, що підстаркувата жінка навпроти весело підморгнула. Але ні. Не могла жінка, яка всю дорогу катувала поглядом Тараса Григоровича на моїй футболці, мені підморгувати. Але я чув, що на деокупованих теренах ще й не такі чудасії трапляються. Люди ж бо тут роками квасились і консервувались в гіркому радянсько-російському розсолі по допотопному рецепту, тож від них на що завгодно можна очікувати. Але Бог з нею, з тою жінкою.

Я зійшов на пошарпану бетонну платформу і на повні груди ковтнув смачного травневого повітря. Шкода що не приїхав сюди зимою, бо мав би відчуття ще повніші. В дитинстві, мені зимова Штерівка здавалася якимось північним сніговим королівством, де кучугури вище за людський зріст, а кришталеве повітря сповнено таємничих запахів чогось паленого і зрідка смачного. Але зараз п’янка весна, і то добре. Роздивлюсь Штерівку як вона є, без серпанку зимової магії.

Йду собі міцно записаним у пам’яті маршрутом, наче лелека яка повертається до гнізда. На людей уваги не звертаю, тому що битися із місцевими, навіть поглядами, в цей сонячний день зовсім не усміхається. У мене ж на бородатому обличчі написано, що я не тутешній, а суворий Тарас Григорович доповнює мій образ набурмосеного західняка.

«Стоп» - сказав я собі та зупинився посеред перону. Щось не так. І я швидко збагнув у чому справа. Ще перед поїздкою я заприсягся бути простішим, натомість обманюю всіх довкола і самого себе. Я народився в сусідній Іванівці й прожив на Донбасі більшу частину життя, тож не маю права відгороджуватись від інших за тою футболкою, не повинен уникати поглядів і випадкових розмов.

Я озирнувся. Навколо такі ж самі люди як і я. В них немає рогів і в цілому виглядають вони незле. Ну а те, що мені більше пощастило і я виїхав зі сходу у чотирнадцятому, ще не дає права дивитись на земляків вовком. Я нічим не вищій за них. «Все – подумав я, — війна скінчилася.»

Пливучі скрізь мовчазну юрбу, я майже застрибнув у кілька пар очей, глибоких і світлих. Вони ж впустили мене щиро і без ухилів, і в них я нічого не угледів поганого, ба більше, я такі ж прості та відкриті очі вже бачив не раз у Львові.

Якась руда дівчина усміхнулася і я відповів їй навзаєм, аж тут побачив, як вона потонула в обіймах юнака, що виплив з за моєї спини як корабель із туману.  «Вибачте» - пробелькотів я оминаючи пару, і відправив пані Зарозумілість, що кепкує із мене за будь-якої нагоди, під три чорти.

Без пригод я добрів майже до сільського клубу. Десь метрів за двісті до одноповерхової будівлі, над якою вже рік як майорів український прапор, я зупинився і зачудовано втупився в іржаві вагонетки повні брухту. Згадалося, як моя безшабашна бабуся брала мене із собою в нічні вилазки за таким от саме брухтом, або всім, що на залізниці погано лежало і було, за її словами, нікому не потрібне. Дев’яності роки, що тут скажеш. Щоправда, я ті пригоди ніколи не пам’ятав, бо коли ми йшли на справу, я спав у металевій тачці, а на зворотній дорозі теж засинав на ходу під співи цвіркунів. Доки бабуся спустошувала залізницю, я, мабуть, теж хропів як бабак, тож про ті химерні ночі знаю лише з родових оповідок.