Купе номер шість

— Вибач, я труп! — подруга поклала слухавку, вона щойно потрапила до лікарні.

  Дуже вчасно! О, Господи! До потягу залишалося дві години. Мала не прокидалася довше, ніж зазвичай. Я вперше поїду з дитиною одна, тепер ще й кота нелегально перти з собою. Цей паскудний день мене доб’є.

     Я викликала таксі, виставила валізу у коридор і пішла шукати кота. Він куняв на балконі, підставивши сонечку волохатий живіт. Закинувши товстуна у котячий туалет, я заблокувала вихід табуреткою. Хай порається, памперсів для нього немає! А ні, є трохи! Я гайнула до шафи та вивалила все з верхньої полиці. Он він, розірваний пакет й цілих чотири памперси. Відчуваючи нездорове задоволення, я запхала їх у рюкзак. Тепер треба прорізати пару дірок для вентиляції.

   Таксі приїде за двадцять хвилин, донька спала. Будити трирічну дитину перед важкою поїздкою така собі радість, почекаю ще трохи. Пройшовши на кухню, я всілася біля вікна, але згадала про воду й побігла перекривати крани.

 — Мамо.

  Нарешті! Горщик, кофтинка, пупс, ми готові їхати!

   Дістатися вокзалу вийшло без зайвих пригод, ми попленталися до потрібної колії. Рюкзак мотулявся на спині, не думаю, що кіт заснув, але голосу не подавав. У вагона я однією рукою дістала квитки з кишені, а другою міцно тримала дитину. Мої очі зустрілися з очима провідника. Боже, який то був погляд! Жорсткий, пронизливий, гранітна скеля! Блузка прилипла до спини, ноги замліли, у горлі засів неприємний присмак. «Не пропустить, такий всюди залізе!»  Провідник зробив крок, до гіркоти у роті додалася сухість.

 — Давайте валізу, я допоможу.

Залиплий язик ворухнувся занадто повільно, я не встигла відмовитися.

— Ви проходьте з дитиною.

  Кіт ворухнувся, я схопила малу й влетіла до вагона одним стрибком.

  У купе сиділи два парубки, хоча ні, їм, мабуть, років по тридцять. Я коротко привіталася й примостила рюкзак на полиці. Донька всілася поруч. Один з чоловіків втупився у моє оголене коліно, от негідник! Я смикнула спідницю й зойкнула від болю, зачепивши котячу подряпину. В середині рюкзака перекотилося. Кіт намагався вилізти й нявкнув.

  До купе наближався провідник. Цього разу моя спина залишилася сухою, я в’їлася у куток, по лівій щоці прокотився розряд судоми. 

— Приготуйте квитки, будь ласка.

— Няву, няу, мо-мо-мо…

  Все — це кінець! Я пожалкувала, що не залишила один памперс для себе.

  Провідник зупинився біля відчинених дверей, він трохи напружився. Рюкзак рушив з місця й впав.

— Няв!

— Гав!

— Няв, няв, няв!

   Мої супутники дивилися один на одного й голосно волали, анітрохи не посміхаючись. Провідник зблід, він схопив квитки й зачинив двері.

   Мала підвелася на ніжки та закукурікала півнем. Гадаю весь вагон почув, як гарно ми сміялися.

— Дякую вам, хлопці, врятували!