Глава 35

Яна

Вечірній потяг «Одеса — Івано-Франківськ» плавно розганявся, залишаючи позаду перон, розмиті вогні залізничного вокзалу й одеську суєту. А в нашому знову ж таки п'ятому купе панувала така дивовижна і затишна атмосфера, якої я не відчувала вже дуже давно.

Провідниця принесла нам дві склянки в класичних ажурних металевих підстаканниках Укрзалізниці. Гарячий духмяний чай з трав приємно пахнув на все купе. Ми сиділи поруч на нижній полиці, Влад обіймав мене за плечі, а я спостерігала, як за вікном миготять силуети дерев і поодинокі будинки і зрідка автомобілі.

— Знаєш, — тихо мовив Влад, м'яко перебираючи пальцями моє волосся, — я коли проривався крізь той бісів клуб і вискочив за тобою на вулицю, в мене в голові була лишень одна думка: якщо я зараз її втрачу, я собі цього до кінця днів не пробачу.

Я повернула до нього голову й трохи винувато всміхнулася.

— А я, як остання імпульсивна королева драми, навіть вислухати тебе не захотіла... Вимкнула телефон, заблокувала скрізь. Мені просто було так пекучо-боляче, Владе. Здалося, що весь цей казковий тиждень був просто гарною ілюзією.

— Головне, що ми зараз тут, — Влад ніжність заклав пасмо мені за вушко й притулився губами до моєї скроні. — І що доля виявилася сильнішою за всі безглузді непорозуміння.

Дорогою ми розмовляли годинами. Згадували нашу першу зустріч в цьому ж потязі, пригоди в Жмеринці і кота Ваську, героїчний штурм одеського катамарана, раптову зливу й колоритне срібне весілля тьоті Рози та дядька Жори. Тепер всі ці форс-мажори здавалися неймовірно кумедними, і ми сміялися до сліз, намагаючись не шуміти на весь вагон.

Коли ніч остаточно огорнула потяг, а стукіт коліс перетворився на ритмічну колискову, Влад дбайливо постелив мені постіль. Він вкрив мене м’якою ковдрою і обійняв. Обережно пригорнув до себе. В його міцних обіймах я почувалася в цілковитій безпеці й заснула з найтеплішою усмішкою на губах.

Зранку потяг повільно підкотив до першої колії франківського вокзалу. Рідне місто зустріло нас свіжістю, метушнею і домашнім затишком.

Влад легко закинув свій рюкзак на плече, взяв в руки мою рожеву валізу та свою сумку і першим спустився на перон, а потім допоміг мені зійти металевими східцями.

— Ну що, маркетингова королево, ось ми і вдома, — м'яко всміхнувся він, коли ми зупинилися біля приміщення вокзалу.

Він поставив валізи на бруківку, обхопив моє обличчя долонями і ніжно поцілував мене в щоки та вуста.

— Відпочивай після дороги, розпаковуй речі. Я ввечері обов'язково зателефоную, як тільки розгребу робочі пошти після відрядження.

— Дякую тобі за все, Владе... — я піднялася на носочки, міцно обняла його за шию й тихо прошепотіла: — Це були найкращі дні.

Ми попрощалися, але в душі не було ані краплі смутку. Ми обоє чітко розуміли: ця поїздка була не фіналом, а лише красивим зачином нашої власної історії.

Минуло кілька днів. Життя у Франківську закрутилося у звичному ритмі, але тепер в ньому з'явився постійне відчуття щастя. Влад телефонував щоранку і щовечора, ми постійно списувалися, гуляли вечірньою «Соткою», пили каву на Валах, і кожна секунда поруч з ним дарувала відчуття дивовижної гармонії.

І ось настав той самий відповідальний вечір: знайомство Влада з моїми подругами в реальному житті.

Ми обрали затишну кав'ярню в самому центрі міста з м'якими кріслами й теплим крафтовим освітленням. Іриска, Рита й Наталка прийшли раніше. Коли ми з Владом зайшли до залу, дівчата чекали нас за круглим столиком. Три пари дівочих очей миттєво сконцентрувались на Владі. Але він підкорив їх буквально з перших хвилин.

Він відлучився до бару й повернувся з цілою тацею смаколиків: він замовив фірмові фісташкові круасани, розкішні кремові тістечка та запашну каву на всіх. Влад невимушено тримався в нашій дівочій компанії, легко підхоплював жарти, сміявся і відверто відповідав на всі колючі питання дівчат про пригоди в Жмеринці, медузу, одеський нічний клуб та магію п'ятого купе.

В якийсь момент Влад ввічливо перепросив і відійшов до стійки бару, аби замовити ще кави.

Як тільки його фігура віддалилася, дівчата синхронно схилилися до мене через весь стіл.

— Яно... — першою зашепотіла Іриска. — Боже мій, та він в тебе просто неймовірний! Такий вихований, розумний, а харизма яка!

— Яночко, це реально якийсь кіношний роман! — підхопила Рита і стиснула мою долоню. — Ти б бачила, як він на тебе дивиться, коли ти щось розповідаєш. Він ж з тебе очей не зводить, наче ти єдина дівчина на всій планеті.

— Дівчата, це на всі відсотки грін-флаг! — з урочистою посмішкою резюмувала Наталка. — Суцільний зелений світлофор! Яно, хапай його й нікуди не відпускай, бо таких чоловіків зараз треба зі свічкою й локатором шукати.

Я подивилася через зал на Влада, який якраз забирав напої біля барної стійки. Він відчув мій погляд, обернувся й посміхнувся мені такою теплою усмішкою, що в мене всередині розлилася безмежна хвиля щастя.

Мій грін-флаг... І я точно знала, що попереду на нас чекає щось неймовірно велике й прекрасне.

Минуло півроку...

Шість місяців пролетіли, наче один сліпучий, неймовірно щасливий спалах. За цей час ми з Владом стали не просто парою. Ми стали справжнім єдиним цілим, командою, якій не страшні жодні життєві шторми. Були вечірні прогулянки золотим Франківськом, гамірні й веселі посиденьки з дівчатами, спільні поїздки до гір, перші маленькі побутові радощі й та затишна, оксамитова турбота, якою Влад оточував мене щодня. Мій «зелений прапор» жодного разу не дав приводу сумніватися в собі.

Того прохолодного зимового вечора Влад запросив мене на особливе побачення. Він сказав, що підготував для мене сюрприз, і заплющив мені очі теплим шарфом, коли ми виходили з його машини.

— Владе, ну що ти там навигадував? — сміялася я, міцно тримаючись за його руку, поки він обережно вів мене за собою.

— Зачекай, маркетингова королево, ще три кроки... І-і-і... відкривай! — м'яко прошепотів він мені на вушко.