Глава 32.1

Яна

Вже на виході я нарешті дістала телефон і натиснула кнопку живлення.

Екран спалахнув... і в ту ж секунду апарат просто загарчав від сповіщень. Телефон вібрував без зупину пару хвилин поспіль: тридцять пропущених дзвінків від Влада, десятки тривожних повідомлень у месенджерах від нього («Яно, ти де?!», «Поясни, що сталося!», «Давай поговоримо, дай мені п'ять хвилин!») і плюс суцільний потік занепокоєних повідомлень з нашого дівочого чату.

Я на мить замружилася. Сльози знову підкотили до очей, але я твердо вирішила: жодних розмов з Владом не буде. Я просто проігнорувала всі його дзвінки і есемески, відклавши їх убік.

Перед тим як викликати авто, я підійшла до адміністратора готелю й тихо запитала:

— Підкажіть, будь ласка, де в місті можна смачно пообідати й випити гарної кави?

Він з люб'язною посмішкою назвав мені адресу чарівного кафе неподалік від центру. Я подякувала, викликала таксі й за десять хвилин вже влаштувалася за віддаленим столиком на літній веранді під великим навісом.

Я замовила собі американо з молоком та легкий обід, хоча апетит був на нулі. Дістала телефон і нарешті відкрила наш чат.

Яна: «Дівчата, привіт... Вибачте, що зникла. Я просто вимкнула телефон. Вчора стався повний кошмар»

Іриска: «Яночко! Боже мій, що сталося?! Ми собі місця не знаходили! Влад вчора шукав тебе, писав нам всім»

Наталка: «Зіронька, ти ціла?! Що відбулося в тому клубі?!»

Яна: «Дівчата, це фіаско... Мені так прикро й гірко на душі, що просто словами не передати. Я пішла у вбиральню, а коли повернулася, то побачила як якась ліва блондинка висить у нього на шиї, а вони цілуються в засос! Всі бачать, а йому нормальок! Взагалі чудово почувався!»

Рита: «ЩО?! Та ти що, жартуєш?! Влад?! Невже він на таке здатний?!»

Яна: «Я сама бачила власними очима, Ритусь. І це було просто жахливо... Якби він просто з кимось говорив чи увагу приділив — це одне. Але цілуватися при всіх, поки я відійшла на п'ять хвилин?! Мені було настільки неприємно й гидко це бачити, що я просто розвернулася і пішла. Не хочу нічого чути, ніяких його пояснень чи брехні»

Іриска: «Яка ж він худоба після цього!! А видавався таким ґрін-флагом. Тримайся, моя хороша!»

Наталка: «Не залишилось порядних чоловіків! Одні тварюки навколо. Хтось більше, хтось менше, але всі вони однакові!»

Яна: «Ладно, дівчата... Вже як є. В мене скоро потяг, напишу пізніше. Завтра зранку я вже буду у Франківську, нарешті побачимося й обіймемося. Моя одеська історія практично закінчилася. Хоч як гарно й романтично все починалося, але в цій бочці меду все ж таки виявилася ложка дьогтю, яка повністю все зіпсувала...»

Я відклала телефон, зробила ковток вже холодної кави і подивилася на годинник. Попереду на мене чекав вокзал.

Таксі доставило мене на вокзал за годину до відправлення. Одеський перон вирував життям: пасажири з валізами йшли в різні боки, сміх і гомін, заклопотані провідники, аромат кави й характерний, знайомий з дитинства запах залізниці.

Я повільно котила свою рожеву валізу вздовж перону, виглядаючи потрібний мені вагон. Нарешті на шибці одного з них замиготіла табличка: «Одеса — Івано-Франківськ. Вагон №5».

Біля металевих сходинок стояла усміхнена провідниця в синій формі. Я простягнула їй свій електронний квиток на екрані телефона.

— Проходьте, будь ласка, — кивнула вона, перевіривши дані. — Давайте допоможу з валізою.

— Дякую, — тихо відповіла я й піднялася металевими східцями всередину.

Вузький коридор вагонів був просякнутий теплим сонячним світлом, що пробивалося крізь вікна. Я повільно йшла повз двері купе, читаючи номери на дверях: перший, другий, третій, четвертий...

І біля наступних дверей я раптово зупинилася й здивовано хмикнула. На поверхні сяяла табличка: «Купе №5».

Я на мить застигла перед дверцятами. Оце так збіг... Коли купувалися квитки, я навіть не звернула уваги, що в обидва боки ми взяли місця саме в п'ятому купе! Тільки вагони різні. Туди я їхала в сьомому вагоні, а вертаюся в п'ятому. Магія чисел якась…

Я важко зітхнула, відсунула важкі двері й зайшла всередину. В купе панувала задуха і тиша. Я знала, що буду їхати сама до самісінького Франківська, адже Рита купувала квитки туди й назад на всю нашу дівочу компанію і викупила всі місця в купе.

Я неквапливо почала розставляти свої речі. Схилилась і заштовхала валізу під нижню полицю. На столик виклала сумочку, телефон і поставила пляшку газованої води. Потім зняла теплий батнік, кинула його на верхню поличку. Я залишилась в зручній футболці і штанах.

Сіла на краєчок полиці і розшнурувала кросівки, щоб перевзутись в зручні м'які капці, аби можна було без проблем ходити в туалет під час дороги.

Потім знову нахилилася до низу, аби акуратно поставити свої кросівки під стіл.

Несподівано позаду мене зі знайомим звуком відсунулись важкі двері купе.

Я здригнулася, розпрямилася, обернулася до входу... і в ту ж мить застигла в повному шоці…

На порозі купе, важко дихаючи, зі скуйовдженим волоссям і сумкою в руці стояв Влад.