Глава 14.1

Яна

Гра почалася!

Влад роздав карти з виразом обличчя професійного покериста на світовому турнірі. Його чіткі, сильні пальці спритно маніпулювали колодою, а в сірих очах палав азартний вогник. Він відверто намагався прорахувати всі ймовірності, будувати математичні алгоритми, запам'ятовувати козирі й прораховувати кожен мій крок на п'ять ходів уперед.

Я ж просто грала серцем, інтуїцією й чистою дівочою вдачею!

Ми кидали карти, підкидали козирі, жартували й хитрували. І ось настав момент істини. Влад з максимально впевненим виглядом скинув свій останній козир, переконаний, що в мене залишилося щось дрібне... а я з тріумфальним сміхом виклала на столик туза й закрила гру.

Влад залишився «дурнем» з повним віялом небитих карт на руках!

Його обличчя в ту ж секунду витягнулося від цілковитого шоку. Він закляк з картою в руці, витріщився на столик так, ніби його код видав найбезглуздішу помилку в історії комп'ютерів.

— Що?! Та як це взагалі можливо?! — вигукнув він, схопився за потилицю й здивовано дивився на мене. — Серйозно?! Прагматичний, математичний розум програв творчій особистості в першому ж раунді?! Це ж просто зламало всі закони теорії ймовірностей! Я вимагаю реваншу, маркетингова королево! Це був чистий збіг обставин!

Я хижо й переможно посміхнулася, вперла підборіддя на долоню й грайливо покрутила козирного туза між пальцями.

— Не питання, Владе! Реванш буде обов'язково! Але спочатку... виконай моє перше бажання!

Влад кумедно зітхнув, склав карти на столик і приклав руку до грудей з драматичною покірністю.

— Ну гаразд, гаразд... Загадуй своє бажання, маркетингова королево. Твій вірний айтішник готовий підкоритися!

Я на секунду замислилася, постукуючи пальчиком по підборіддю. 

— Так-с... — посміхнулася я. — Я хочу, щоб ти просто зараз зробив наше спільне фото на свій телефон, виклав його у свої соцмережі й підписав якось дуже кумедно та оригінально!

Влад примружив очі й весело розсміявся:

— Хм! А ти знаєшся на маркетингу! Добре, приймається.

Він витягнув з кишені свій телефон, підсів до мене на полицю, обійняв за плечі й витягнув руку з камерою. Я притулилася до його плеча, показуючи двома пальцями «V» та широко всміхнулась, а Влад зробив максимально смішну, здивовано-хитру гримасу.

Клац!

Фото вийшло просто ідеальним і кумедним.

Влад кілька секунд гарячково щось настукував на клавіатурі смартфона, посміхаючись до екрана, і за мить показав мені готовий пост. Під нашою фотографією майорів підпис:

“Прагматичного айтішника взяла в полон маркетингова королева. Рятуйте! Інакше вона програє мене в карти!”

— Оце так підпис! Супер! — щиро зареготала я, оцінивши його гумор.

— Так, а тепер давай роздавай! — Влад енергійно згріб карти, швидко їх перемішав і передав мені. — Тепер я мушу відігратися й повернути свою математичну честь!

Настала друга партія. Влад сидів максимально зібраний, напружений, як снайпер перед пострілом. Він вираховував кожну карту, намагався підловлювати мене на кожному ході...

Але Всесвіт цієї ночі мав свої плани. За кілька хвилин інтенсивного бою я знову спритно скинула свої останні карти і Влад вдруге залишився з картами в руках!

Він буквально впав спиною на оббивку полиці й закрив обличчя долонями.

— Ні... ну це точно якась магія! Перший раз — це випадковість, але другий раз?! Невже ти насправді так круто граєш в карти й весь цей час прикидалася наївною дівчиною?!

Я не втрималася й розсміялася на все купе.

— Та ні, Владе, ти що! — заперечно захитала головою. — Я взагалі не дуже люблю грати в карти. Серйозно, я останній раз в «Дурня» грала ще десь у школі! Мені, мабуть, просто пекельно везе. Як то кажуть: «Не везе в коханні — повезе в грі»!

Влад повільно прибрав долоні від обличчя. Його сірі очі примружилися, в них спалахнув такий глибокий, гарячий і магнетичний вогник, що в мене аж перехопило подих. Він повільно нахилився трохи вперед, не зводячи з мене погляду.

— Ну... щодо «не везе в коханні» я б на твоєму місці не поспішав з висновками, Яно... — стишено, з дивовижною оксамитовою ніжністю мовив він. — То що... ти вже готова загадати своє друге бажання?

— Ага! Отже, моє бажання. Піди до провідника і спитай, яка наступна зупинка, скільки буде часу стоянка і якого кольору в нього шкарпетки.

— Та він мене приб’є за такі питання! Ніч надворі, я ж його розбуджу і отримаю наганяя. Ну дооообре, — зітхнув Влад. — Хіба я маю вибір?

Я заперечно захитала головою.

— Йди, а я ззаду початую, — сказала з усмішкою на вустах. — Ще й на відео знімлю на пам’ять.

Влад закотив очі, але підвівся з полички і відчинив двері. Вийшов з купе, а я взяла телефон і пішла за ним слідом. Як Влад і казав, провідник дрімав в своєму купе. 

— Може передумаєш і загадаєш щось інше? — прошепотів він.

— Нєа. Давай, дій! — хіхікнула я і ввімкнула камеру на телефоні.

— Кхм, пане провідник, — Влад постукав для годиться по відчинених дверях провідника.

— А, що? Ага. П’яте купе. Щось знову сталося? — трохи розгублено мовив наш вусатий дядечко.

— Та ні, хочу спитати яка наступна зупинка і скільки будемо стояти?

— Аааа, це. Тьфу ти. Жмеринка скоро. Я дам знати, як прибудемо. Ще шось? — суворо і трохи невдоволено запитав він.

— Таааак, власне, скажіть цейво… а якого кольору у вас шкарпетки?

Я пирснула від сміху і прикрила рот долонею.

— Шо-шо?! — голос провідника напружився.

— Нічого-нічого. Вибачайте, — промовив Влад і швидко розвернувся, щоб піти.

Я не стала перечити. Вимкнула камеру і з усмішкою повернулася до купе. 

— Ти виконав бажання частково, — я знову вмостилася на свою поличку.

— Та я побоявся, що якщо продовжу, то він мені дасть в ніс або висадить з поїзда. Ти бачила, як він насупився?

— Та бачила. Але було дуже смішно, коли ти спитав про шкарпетки, — я розсміялася. — Ладно, давай роздавай. Мені вже самій цікаво, хто на цей раз програє. Напевно, вже я.