Глава 13.1

Влад

Мозок гарячково намагався обробити ситуацію. Я ще толком не відійшов від поцілунку, як тут ситуація змінилася кардинальним способом. Пару секунд тому я мав найромантичніший момент в своєму житті, а зараз в наш з Яною простір ввалилося три центнери дембельської енергії в берцях та камуфляжі!

Яна міцно обхопила долонями свій стакан з чаєм. На її щоках яскраво палав рум'янець після дотику наших губ, а очі світились неймовірним здивування.

— Хлопці... — ледве вичавив з себе я. Від ведмежої хватки здоров'яка мені перехопило подих. Зробив спробу виплутатися з його цупких обіймів. — Стоп! Ви реально переплутали! Я вам кажу, що я не ваш Миколайович!

Але де там! Хлопці були на такій шаленій хвилі свята, що мої слова пролітали повз їхні вуха, як легкий літній вітерець.

— Та харе приколюватися, Миколайович! — зареготав другий дембель, високий вусань в камуфляжній футболці. Він ввалився в купе, поклав свою важку руку мені на плече й дружньо струснув. — Ти шо, своїх не впізнаєш?! Не Миколайович він! Оце конспиратор, оце зашифрувався!

Я розумів, що ці троє кремезних хлопців сплутали мене з якимось Миколайовичем.  Уявлення не мав, хто вони, з якої вони частини чи куди їдуть. Схоже, хлопці щойно закінчили свою строкову службу й дембельнулися, бо їхня енергія просто пробивала стелю вагону.

— Та я реально не ваш Миколайович! — я почав знову пояснювати, хто я. — Я айтішник з Франківська!

— Та годі тобі, братуха! — з реготом відмахнувся той самий здоровило, який щойно ледь не зламав мені ребра. — Ти краще заціни, що ми з собою веземо!

І перш ніж ми з Яною встигли бодай слово мовити, третій хлопець — худорлявий, з бісинками в очах — спритно скинув свій гігантський баул, перекинув з-за спини акустичну гітару й присів просто на краєчок нижньої полиці.

— Пацани, та що ми базікаємо?! — вигукнув гітарист, вдаривши пальцями по струнах. — Дембель у нас чи як?! Дівчина в купе сумує, Миколайович якийсь серйозний сидить... Давайте нашу!

Дзвінкий, оксамитовий струнний акорд розірвав тишу нашого купе.

Гітарист впевнено вдарив по струнах і за секунду всі троє дембелів на весь вагон, душевними й сильними голосами, розразилися народним хітом під гітару. Це була неймовірно енергійна, драйвова пісня про повернення додому, про рідні краї, залізничні колії та юність.

«А поїзд мчить, колеса б'ють,

Додому дембелів несуть!

Прощай, хандра, прощай печаль,

Летить наш поїзд в рідний край!..»

Купе за одну секунду перетворилося на справжній концертний зал. Двоє інших хлопців плескали в долоні, підспівували хором, а гітарист видавав такі соло, що аж підлога під нашими ногами вібрувала.

Яна від несподіванки спочатку відкрила рот, а потім не втрималася й почала сміятися. Вона ритмічно хитала головою в такт пісні. Її збентеженність повністю випарувалася, поступившись місцем цілковитому захопленню від цього божевільного дійства.

Я дивився то на Яну, то на цих  веселих дембелів. Наш романтичний поцілунок був несподівано зірваний, але атмосфера в купе стала настільки веселою й драйвовою, що я й сам не помітив, як почав посміхатися й кивати в такт разом зі всіма.

Пролунав останній акорд,  дембеля доспівали свою пісню і наше купе наповнилося щирими аплодисментами. Яна плескала в долоні найголосніше за всіх, а на її щоках цвів гарний, розпашілий рум'янець.

— Оце так концерт! — з щирим захопленням вигукнула вона. — Дівчата в Одесі від вашого ансамблю будуть в захваті!

Хлопці весело зареготали. Гітарист посміхнувся, підморгнув Яні й повернувся до мене. Він трохи нахилився, примружив очі й почав уважніше вдивлятися в моє обличчя.

Минуло кілька секунд цілковитої тиші.

Раптом вираз обличчя гітариста почав повільно змінюватися з веселого до здивованого. Він почухав потилицю, витягнув шию ще ближче до мене й тихо мовив:

— Е-е-е... Пацани... Стривайте-но...

— Шо таке? — озвався кремезний здоровань.

— Пацани... А наш штабний діловод Миколайович... він же в окулярах ходить, правда?

Другий дембель, високий вусань, придивився до мене.

— То це шо виходить...

— ПАЦАНИ! МИ ОБІЗНАЛИСЯ! — на все купе заверещав гітарист, схопився рукою за голову. — ЦЕ ВЗАГАЛІ НЕ НАШ ДІЛОВОД!

В купе раптом запанувала затяжна пауза. Тільки було чутно мірний стукіт коліс.

Хлопці витріщилися на мене так, ніби перед ними з'явився прибулець з космосу. Здоровань кілька разів кліпнув, подивився на мою футболку, на моє волосся, потім на Яну... і до його дембельського мозку нарешті дійшло!

— Точно! Ти не наш Миколайович! — сказав він і вибухнув гучним реготом. — Пацани, це ж треба так! Від радості, що їдемо додому, ми два дні не спали! От нам і здалося, що ти наш діловод з канцелярії!

— Хлопче, братуха, пробач! — з щирим каяттям мовив другий дембель, прикладаючи руку до серця.

— Та все ок, хлопці, буває! — розсміявся я. — Я ж вам з самого початку казав, що я не той, за кого ви мене прийняли. Я Влад, айтішник з Франківська.

Тут здоровань опустив погляд на Яну і його обличчя моментально залилося фарбою сорому.

— Блін... Хлопці... Ви бачили, ШО ми їм перебили?! — ахнув він, показуючи пальцем на нас з Яною. — В них же тут... В них же тут такий романтік був! Пробачте нас, дурнів! Ми ж вам найголовніший момент поїздки зіпсували!

— Та нічого страшного, хлопці! — весело відповіла Яна, підіймаючи свої сяючі очі на чоловіка. — Вітаю вас з закінченням строкової служби й поверненням додому! Це був найкращий і найкумедніший форс-мажор у моєму житті!

Дембеля розплилися в теплій, щирій усмішці. Вони по черзі потиснули мені руку. Так сильно, що аж суглоби тріснули, і з повагою вклонилися Яні.

— Дякуємо, красуне! — усміхнувся гітарист. — Нехай вам щастить в дорозі! А ми пішли шукати нашого справжнього діловода. Він десь там з нашими обхідними листами застряг! Розважайтесь, молодьож, і кохання вам шаленого!

— Дякуємо! Щасливої дороги додому! — щиро побажали ми з Яною у два голоси.