Глава 13

Влад

Я тримав Яну за підборіддя, і в цю хвилину весь зовнішній світ просто припинив існувати. Стукіт коліс, духмяний аромат м'ятного чаю, чорно-синє небо за вікном. Все зникло, розчинилось на молекули. Мій внутрішній процесор нагрівся до критичних температур, а серце гатило в ребра з силою потужного сабвуфера.

Її каштанові очі дивилися на мене з ніжністю, щирістю й трепетним очікуванням. Всі мої залізобетонні кордони й захисні механізми розплавилися нанівець. Я м'яко притягнув її до себе. Яна не пручалася, не відсахнулася, не відштовхнула мене. Я зрозумів, що вона дає мені зелене світло. Моя рука ковзнула по її плечі, а пальці занурилися в її шовковисте, м'яке волосся. Я відчув тепло її шкіри. Вона ледь помітно подалася назустріч, прикриваючи очі. Яна довірилась мені на всі сто відсотків.

Я повільно нахилився до її обличчя. Тепле й прискорене дихання я відчув на своїх щоках. Наступної миті мої губи м'яко й трепетно торкнулися її ніжних, злегка відкритих губ.

Це був нереальний, неймовірний момент. Електричний розряд прокотився від маківки до п'ят. Повітря між нами вибухнуло солодким магічним теплом. Я вже готувався зануритися в цей поцілунок з головою, розтягуючи кожну секунду й насолоджуючись її ніжністю...

І саме в той момент, коли наші губи тільки-но злилися в першому дотику, а я ще навіть не встиг як слід усвідомити це щастя та насолодитися ним…

БЕМС!

Двері нашого купе з гуркотом розчахнулися й врізалися в стіну. Стакани від чаю підстрибнули на столику й з брязкотом повернулися у підстаканники.

Дотик наших губ миттєво обірвався. Від несподіванки я аж підскочив на рівні ноги й блискавично випростався. Яна від шоку й переляку ледь не випустила свій стакан на підлогу. Вона витріщила очі й гарячково прикрила губи долонею.

В дверях, заповнюючи собою весь коридор, з'явилася трійця хлопців. Це були кремезні, плечисті дембеля в камуфляжних штанах, берцях і військових футболках. За спинами в них висіли гігантські армійські баули, а в одного через плече була хвацько перекинута гітара. Хлопці були на такому шаленому позитиві й емоційному підйомі, що повітря в купе миттєво заіскрило від їхньої енергії!

— О! МИКОЛАЙОВИЧ! БРАТУХА-А-А! — на весь вагон заверещав високий здоровань з голеною головою, широкою посмішкою на все обличчя й добродушними очима.

Перш ніж я встиг відкрити рота чи ввімкнути аналітичне мислення, цей дядько влетів в купе й з розмаху вхопив мене в такі залізні обійми, що в мене аж ребра загрозливо хруснули, а з легенів вийшло все повітря!

— ЯКИМ ТЕБЕ ВІТРОМ СЮДИ ЗАНЕСЛО?! — горлав він, плескаючи мене по спині так, ніби вибавав пилюку зі старого килима.

— Хлопці... Хлопці... гальмуйте! — я гарячково намагався виплутатися з його ведмежої хватки і цупких обіймів. — Стоп! Ви щось переплутали! Я не Миколайович! 

Але ж де там! Хлопці були настільки на своїй хвилі свята й демобілізації, що мої заперечення пролетіли повз їхні вуха, як легкий вітерець.

— Та харе приколюватися, Миколайович! — зареготав другий дембель, високий вусань. Він завалився в купе й дружньо поплескав мене по плечі. — Ти шо, нас не впізнав?! Як це ти не Миколайович? Ха-ха! Оце конспиратор, оце зашифрувався! Ти шо, думав, ми нашого діловода не впізнаємо? Ха!

— Та я реально не ваш Миколайович! — вголос і відчайдушно вигукнув я, випроставшись і показуючи на себе руками.

І тут їхній третій худорлявий, живий хлопець з гітарою опустив погляд на нижню полицю й застиг.

Яна все ще сиділа розгублена, з напіввідкритим ротом і витріщеними очима, тримаючи в руках стакан з чаєм. На її щоках ще палав гарячий рум'янець після нашого першого дотику губ, а вигляд вона мала як реальне втілення слова «шок».

— О-о-о-о! Пацани, зацініть! — підморгнув гітарист, розпливаючись в хитрій посмішці. — А Миколайович у нас, виявляється, часу даремно не гаяв! 

Вусатий дембель з повагою похитав головою й свиснув.

— Братуха, ну ти й жук! А ми-то думали, що ти з цих, нетрадиційних. Скільки часу ти сам тусив, а ти виявляється дівчину маєш! Чого таку красуню від нас ховав?! А ну знайом з пацанами!

Вони всі троє з реготом, жартами й шумом завалилися всередину нашого купе, а ми з Яною так і залишились стояти й дивитися на одне одного.