Глава 12.1

Яна

Гарячий трав'яний чай приємно зігрівав пальці через металеве мереживо підстаканника, а клуби пару повільно підіймалися над склянками, тягнулися до стелі купе. За вікном все ще панувала темрява, але невдовзі ніч почне поволі розчинятися в прохолодних, попелясто-синіх передсвітанкових сутінках. Потяг ніс нас крізь сонні степи, а в нашому купе №5 панувала особлива затишна атмосфера.

Влад спирався плечем на оббивку стіни. Він був розслаблений, а на губах застигла м'яка усмішка. Його сірі очі в жовтому світлі плафона здавалися неймовірно красивими.

— Знаєш, — тихо почав він, крутячи стакан в долонях. — Якщо згадувати дитинство... я був жахливо нудним малим. Навіть іграшки я не ламав, а розбирав на детальки. Батьки в мене прості люди. Тато працює інженером-механіком, а мама рахує чужі гроші, тобто бухгалтер. В шість років тато показав мені перший комп'ютер, отой старий, з пузатим монітором. І все, мене затягнуло! Як персонажа з гри в текстури. Поки інші хлопці з двору гоняли м'яча й розбивали коліна, я сидів і намагався створити свою першу гру.

— Ого! — щиро усміхнулася я, уявляючи малого Влада з серйозним виразом обличчя за величезним монітором. — А я була повною протилежністю! А мої батьки дуже творчі. Тато в оркестрі грає на гітарі, виступає на весіллях і інших заходах. А мама обожнює садівництво й рукоділля. Я змалечку була дитиною-ураганом, яка збирала всіх дітей в дворі й організовувала виступи для сусідів, які сиділи на лавочках. Соціофобія? Ні, не чули! Я могла заговорити з будь-яким перехожим на вулиці й випросити в нього цукерку за віршик.

— Та хто б сумнівався, маркетингова королево! — розсміявся Влад. — По тобі видно.

— А школа? — підхопила я хвилю відвертості. — Який в тебе був найкрінжовіший спогад зі школи?

— О-о-о... — Влад прикрив долонею обличчя, бо його розпирало від сміху. — Дев'ятий клас. Я вирішив вразити вчительку фізики й зібрав саморобний генератор для шкільного ярмарку. Підключив його до мережі в кабінеті... і вирубив світло в усій школі прямо під час підсумкової контрольної! Директор особисто викликав моїх батьків і сказав, що з мене виросте або геніальний комп'ютерщик або кримінальний елемент.

Я зареготала так голосно, що мусила прикрити рот долонею, аби не розбудити сусідні купе.

— Боже, Влад! Ти був справжнім шкільним терористом! А от у мене на першому курсі університету був взагалі епічний факап, — продовжила я, ностальгічно посміхаючись. — Ми з дівчатами тільки-но поселилися в гуртожиток. Вирішили влаштувати вечір кулінарії й накрутити домашні суші. У підсумку ми так засмажили норі на пательні, що дим пішов по всьому поверсі! Приїхала пожежна служба, а ми з Ірискою та Наталкою стоїмо на балконі в піжамах, у сажі й з рисом у волоссі...

Ми перекидалися цими спогадами, як теплими м'ячиками. Згадували дикі студентські сесії, безсонні ночі перед екзаменами, безглуздих викладачів, перші заробітки й те, як кожен з нас шукав свій шлях у цьому світі. Час за цими розмовами ніби зупинився. З кожною хвилиною ми ставали все відвертішими, зав’язуючи одне з одним глибокий зв'язок.

Аж раптом розмова зачепила тему, від якої в мене всередині все завмерло. Перше кохання.

— Розкажи про свої перші стосунки, — сказав Влад і зосередив свій погляд на мені.

— Його звали Денис, одинадцятикласник. Він був шкільним гітаристом, всі дівчата сохли по ньому. Але його увага дісталася мені. Тоді наші стосунки здавалися мені шаленою романтикою, але це виявилося банальною дитячою закоханістю. Хлопець більше любив свій образ невизнаного генія й увагу інших дівчат, ніж мене. Ми розійшлися без скандалів, але це навчило мене не вестися на гарні слова, а дивитися на вчинки.

— Молодець, правильні висновки зробила.

— А як щодо тебе? — промовила я, роблячи ковток вже холодного чаю й дивлячись на Влада з щирою цікавістю. — Ким була твоя перша любов, а?

Влад мовчки дивився у вікно якусь мить, а потім повернувся до мене.

— Моє перше кохання... це була дівчина на другому курсі Політехніки. Її звали Аліна. Я тоді був наївним дурнем, який вірив, що це один раз і на все життя. Я працював на трьох підробітках, щоб мати гроші й возити її в затишні заклади, купувати квіти й робити сюрпризи. Писав коди ночами, писав курсові на замовлення. Я реально планував з нею майбутнє. А потім... А потім вона просто в один день зібрала речі й пішла до чувака на мажорній тачці, який міг дати їй все й одразу, без чекання поки з’являться гроші.

Влад зробив паузу. В його голосі не було люті чи образи.  Лишень спокій людини, яка давно пережила ту ситуацію.

— Це було боляче, Яно, — продовжив він й подивився мені прямо в очі. — Після того розриву я вибудував навколо свого серця залізобетонні кордони. Я зарився в роботу, у свої 3D-моделі, в коди, в спортзал. Я три роки взагалі нікого до себе не підпускав. Дівчата були, якісь випадкові знайомства, флірт... але жодна не змогла викликати в мене бодай якоїсь щирої емоції. Мені здавалося, що я просто зламався, що моя здатність відчувати романтику згоріла.

Він нахилився трохи вперед. Відстань між нашими обличчями скоротилася до якихось сантиметрів. Повітря в купе заіскрило від дикої, електричної напруги.

— До цієї поїздки, — м'яко й стишено промовив Влад, не зводячи з мене своїх магнетичних сірих очей. — До того моменту, поки я не вбіг у цей потяг і не зайшов в купе №5... Де зустрів дівчину, яка за одну ніч перевернула весь мій впорядкований світ догори дригом.

Всередині мене все заніміло й розплавилося в солодку й гарячу лаву.

Він говорить про мене... Боже мій, він каже це мені!

Серце забилося з божевільним темпом. Я застигла, боячись навіть дихнути, аби не сполохнути цей особливий момент. Щоки стали гарячими, запалали пекучим рум'янцем.

Від такої відвертості й того, як сяяли його очі, в мене перехопило подих. Влад простягнув руку, обережно й м’яко торкнувся пальцями мого підборіддя, підіймаючи моє обличчя вище. Наші погляди зустрілися. І в цій тиші нічного потяга ми обоє зрозуміли: зараз станеться той самий, омріяний поцілунок...