Глава 12

Яна

Двері зачинилися за провідником і в  нашому купе розлилася приємна й така бажана тиша. Мені навіть стало чути дихання Влада крізь стукіт коліс потяга.

Адреналіновий вибух в тілі поволі згасав. Залишилась лишень важка втома. Я все ще сиділа на своїй полиці, притиснувшись до Влада. Його мужнє плече в цей момент було найкращою бронею в світі. Від нього пахло м'ятною зубною пастою й якимось суто його запахом. Теплим, затишним і неймовірно надійним. Його рука заспокійливо обіймала мене за плечі, а пальці обережно погладжували тканину моєї майки.

Всередині мене розливалося приємне відчуття. Страх і огида від п'яного мужика поступово відійшли на другий план, поступившись місцем суцільній вдячності. Дідько, та Влад за час нашої божевільної мандрівки зробив для мене більше, ніж деякі хлопці роблять за місяці залицянь! Він не просто виявився крутим співрозмовником чи симпатичним айтішником. Він став моїм персональним супергероєм. Без дешевого пафосу, просто взяв і захистив. Ґрін-флаг найвищої проби.

— Ну що, маркетингова королево? — над моїм вухом промовив Влад, м'яко вивільняючи мене зі своїх обіймів. Його сірі очі дивилися на мене з такою ніжністю, що в мене аж перехопило подих. — Жити будеш? Пульс нормалізувався?

— Угу... — тихо видихнула я, поправляючи пасмо волосся за вухо, щиро всміхаючись. — Завдяки тобі. Чесно, Влад, якби не ти... я навіть уявити боюся, чим би це все закінчилося. Ти мій рятівник сьогодні.

— Та облиш, — зніяковіло усміхнувся він й піднявся із полиці. — Я піду збігаю до провідника по чай, як і домовлялися. Зачекаєш пару хвилин?

— Звісно, — кивнула я. — Біжи.

Влад грайливо підморгнув мені й вислизнув в коридор.

Я залишилася в купе сама. За вікном панувала ніч, в якій лише зрідка миготіли поодинокі вогні якихось глухих станцій й одиноких хат. Поїзд мчав на повній швидкості, залишаючи позаду ліси й наближаючи нас до південних степів.

Я підтягнула коліна до грудей, обхопила їх руками й уставилася в одну точку на столику. В голові вирував цілий рій думок.

Незабаром ми прибудемо до Одеси. Ще трішки і зорі на небі збліднуть, поступляться місцем передранішнім сутінкам. Від цього усвідомлення мені раптом стало сумно, що аж стиснуло в грудях.

Завтра зранку потяг прибуде на перон Одеського вокзалу. Ми вийдемо з Владом з вагону, обіймемося на прощання, скажемо стандартне "Було круто, спишемся"... і розійдемося в різні боки. Я піду на свій омріяний дівочий відпочинок, а він поїде до свого друга Вовки на пиво. І все. Фініш. Комедія закінчилася, кінець кіна, шукайте двері…

Ця думка запекла зсередини, наче окріп. За цю божевільну ніч, з усіма її кавовими фейлами, львівськими переслідуваннями й п'яними блукачами, Влад став для мене чимось значно більшим, ніж просто тимчасовий попутник на Риткиному місці. Я прив'язалася до нього і мала відчуття, ніби ми були знайомі все життя. 

Думка про те, що завтра ми назавжди розчинимося в натовпі мільйонного міста й більше ніколи не побачимося, здавалася мені найбезглуздішою помилкою в Всесвіті.

Скрипнули двері купе. На порозі з'явився Влад. В руках він тримав два класичні залізничні скляні стакани в важких металевих підстаканниках, з яких піднімався густий, запашний пар з виразним ароматом свіжої м'яти та польового чебрецю.

— Так, гаряча терапія доставлена без втрат і зальотів! — весело оголосив він, ставлючи стакани на столик і сідаючи на протилежну полицю. — Провідник казав, що цей чай піднімає з мертвих і гасить будь-який стреч. І поміть, я тебе ним не облив… — хіхікнув він і подивився на мене.

Й одразу замовк. Він глянув на моє обличчя й одразу помітив сумний і згаслий мій погляд. Весела посмішка на його губах миттєво змінилася стурбованістю.

— Яно... — м'яко мовив він, нахиляючись трохи вперед. — Ти чого така понура? Щось не так? Тобі знову зле? М'язи болять чи той виродок тебе вдарив?

Я швидко витерла куточок ока, всміхнулася, щоб надати обличчю безтурботного виразу.

— Та ні, Владе, ти що! Все добре, чесно. Нічого не болить.

— Не гони, маркетингова королево, — примружив свої сірі очі Влад, розкушуючи мою брехню за одну секунду. — У тебе ж на чолі написано, що ти в депресії. Ти сидиш згасла, як вимкнений монітор. Кажи правду, що сталося?

Я важко зітхнула, взяла підстаканник.

— Та просто... Боже, ми стільки всього пережили за одну ніч! Досі не можу вкласти це в голові. Оце так поїздка на море... Адреналіновий відхідняк, мабуть. Емоції через край.

— Зрозуміло, — співчутливо хитнув головою Влад. — Слухай, а ти взагалі спати хочеш? Може, спробуєш зараз заснути? Попереду ще є пару годин дороги. Я буду сидіти тут, стерегти твій сон. Жодна муха не пролетить.

— Ні-і-і, яке там спати! — гірко всміхнулася я й зробила маленький ковток запашного, духмяного чаю. М'ята приємно обпекла горло, розливаючись теплом по животу. — Після такого трилера в мене мозок зараз працює на тисячу відсотків! Я якщо зараз заплющу очі, то перед очима знову виринатиме це п'яне обличчя чи бійка на пероні. Яке там заснути... Не засну до самої Одеси.

Влад відкинувся на спинку своєї полички, зробив ковток зі свого стакана й грайливо підняв одну брову.

— Ну, якщо режим сну скасовується... які будуть пропозиції, капітане? Чим займемося?

Я подивилася на нього крізь клуби пари від чаю. Поруч з ним було настільки затишно, що мені захотілося скинути всі маски й просто побути справжньою.

— А давай... давай трошки поговоримо? — прошепотіла я, дивлячись йому прямо в очі. — Не про квитки, не про форс-мажори й не про поліцію. Розкажи про себе. Щось справжнє. Чим ти живеш? Про що мрієш, крім свого коду й 3D-моделей? Яке в тебе взагалі життя за межами монітора?

Влад на секунду застиг. Він повільно відклав свій чай на столик, склав руки на грудях і м'яко, з неймовірною теплотою усміхнувся.

— Нічого собі запит серед ночі! Ну що ж... Якщо маркетингова королева бажає розмови по душах — я приймаю цей челендж. Готуй свої питання, Яно. Я готовий бути максимально відвертим.