Глава 11.1

Влад

Я стояв в цій триклятій туалетній кабінці і подумки матюкав все на світі. Всередині аж палало від злості. Ну це ж треба такому статися! Сиджу в пастці метр на метр, як якийсь звір в клітці.

— Агов! — я зробив ще одну спробу привернути до себе увагу й постукав кулаком по дверях.

Минуло хвилини три, як раптом крізь монотонний гуркіт коліс і шум вагону я почув голос провідника.

— Гей! Є хто всередині? Що у вас там трапилося? — пролунав знайомий, басовитий голос нашого вусатого дядечки.

— Двері заклинило! — вигукнув я. — Тут замковий механізм накрився!

— Ясно, зачекай секунду, — почув з того боку. — Зараз я все полагожу!

За дверима забряжчали ключі, почулося якесь клацання. Провідник щось провернув в замку, і за пару хвилин сталевий язичок з металічним скрипом нарешті піддався.

Двері відчинилися.

Провідник витер піт з чола й скрушно похитав головою.

— Вибачай, хлопче, що так сталося... Вагон старий, радянський, металобрухт на рейках. Сам розумієш, такі неприємності можуть трапитися в будь-який момент.

— Та все ок, дякую, що врятували з ув'язнення! — видихнув я, поправляючи футболку.

Я вже збирався рушити до нашого купе, як раптом різкий дівочий крик розірвав тишу нічного вагону.

— ВЛАД! БЛАГАЮ, ДОПОМОЖІТЬ! РЯТУЙТЕ МЕНЕ! ЗАБЕРІТЬ ЙОГО ВІД МЕНЕ!

Кров в жилах в ту ж секунду перетворилася на рідкий азот. Серце зупинилося, а потім вибухнуло божевільним ударом об ребра. Яна! Це була Яна!

Ми з провідником застигли й перезирнулися. Я зреагував першим. 

Зірвався з місця і рвонув вузьким коридором вагону. Провідник тупотів позаду.

За секунду одним махом відсунув двері купе.

— ЯНА!

На Яниній полиці сидів здоровенний мужик. Судячи з його червоного обличчя й смороду перегару в купе, цей тип був явно напідпитку. Яна ж була буквально затиснута в куток. Перелякана, вона притискала до грудей ковдру. Її обличчя було мокрим від сліз, а очі палали від страху.

Слідом за мною в купе влетів наш вусатий провідник. Він заступив мене плечем і гримнув на весь голос.

— ЩО ТУТ ТРАПИЛОСЯ?! Що за крики в моєму вагоні?!

Яна, важко дихаючи й затинаючись від сліз, намагалася вичавити з себе пояснення.

— Він... він завалився сюди... розлігся на моєму ліжку... вимагає, щоб я звалила, і... і почав розпускати до мене руки! Хотів скинути мене на підлогу!

П'яне бидло тупо кліпало червоними заплилими від алкоголю очима.

— Шо ти мелеш, малолєтка?! Які руки?! Це моє п'яте купе! Я тут їду! А ця ідіотка зайняла моє законне місце й не хоче поступатися!

Провідник зробив крок вперед, вхопив п'яного дядька за комір сорочки й з силою смикнув догори.

— Так, шановний! А ну вставай і ходімо зі мною! Зараз ми швидко розберемося, де твоє місце й чий ти пасажир! А ну марш у коридор!

Провідник буквально витягнув це п'яне одоробло з нашого купе. Мужик щось белькотів, але провідник жорстко вивів його геть. 

Я замкнув двері купе і тиша охопила простір. Ми залишилися з Яною удвох. Вона все ще сиділа в кутку, тремтіла всім тілом, ніби надворі був не серпень, а лютий мороз.

Я повільно підійшов до її полиці й обережно присів поруч на краєчок.

— Яно... — тихо промовив я. — Все вже позаду... Я тут. Він пішов. Ти в безпеці.

Обережно простягнув руку й легенько обійняв її за тремтячі плечі, притягуючи до себе.

Яна не відсахнулася. Навпаки, вона притислася до мого плеча й полегшено видихнула, ховаючи обличчя в моїй футболці. Я просто сидів поруч  і м'яко гладив її по спині.

За кілька хвилин, коли її дихання трохи вирівнялося, знову розсунулися двері. На порозі з'явився провідник.

— Все! Поставив я цього блукача на місце, — полегшено зітхнув. — Він взагалі з третього плацкартного вагону, переплутав все на світі через свою горілку! Залишив його там, під наглядом колеги, більше не прийде.

Він уважно подивився на Яну й м'яко спитав:

— Як ви, дівчино? Все в порядку?

Яна повільно підняла голову,  витерла мокрі щоки.

— Ну... ще не дуже. Все тіло тремтить… — мовила тихо й змучено.

Провідник співчутливо похитав головою.

— Хочете, може, трав'яного чаю? В мене є чудовий чай. М'ята, ромашка, чебрець. Дуже добре заспокоює, сам деколи п’ю, коли попадаються такі неадеквати.

— Дякую... — прошепотіла Яна, ледь помітно посміхнувшись. — Це було б дуже добре.

Провідник всміхнувся у свої вуса.

— Оце ви в мене пасажири... Перший раз за всі роки моєї роботи такі попалися! Що не станція, то суцільні пригоди!

Потім повернувся до мене й кивнув головою в бік коридору.

— Ходи зі мною, хлопче. Візьмеш два чаї. Вам обом зараз треба відпочити й передихнути після цього божевілля.