Глава 11

Влад

Двері нашого вагону зачинилися і потяг плавним поштовхом рушив. Освітлений ліхтарями перон львівського вокзалу повільно віддалявся, залишаючи позаду шум і хаос. Невдовзі навколо запанувала темрява серпневої ночі.

Ми з Яною пройшли вузьким коридором і повернулися до нашого затишного купе.

Всередині панувала дивовижна, майже магічна тиша. Лишень за вікном колеса вистукували свою ритмічну пісню: тук-тук, тук-тук, тук-тук... Маленький простір купе освітлювало тьмяне жовтувате світло під стелею. Воно красиво падало на обличчя Яни, кидало тіні на її щоки, освітлюючі каштанове волосся в мідний колір. В її великих коричневих очах розсипалися сотні теплих іскорок.

Вона зупинилася буквально за пів кроку від мене. В мене аж подих перехопило. Після львівського екшну, адреналінової бійки та теплого прощання з Лесею в мені досі вирував надлишок емоцій.

Я дивився на неї зверху вниз й ловив себе на думці, яка змусила мій внутрішній процесор розігнатися до максимальних частот. Дідько забирай, яка ж вона неймовірна! Не просто красива й приваблива дівчина, а особлива дівчина. Вона без вагань кинулася рятувати незнайомку, потім впевнено заховала її, а як вона тримала оборону перед тим психопатом...

Серце почало калатати з дикою швидкістю. Мій внутрішній сервер спіймав критичний перегрів, а система видала потужний емоційний спалах. В цю єдину, коротку мікросекунду мені страшенно, до безтями захотілося зробити крок вперед, простягнути руку, торкнутися її м'якої щоки, нахилитися, щоб поцілувати ці ніжні, трохи стиснуті губи…

Але я зупинив сам себе.

Я знаю її лише кілька годин! Вона виснажена, перелякана, вся на нервах після цієї історії з поліцією. Якщо я зараз зненацька полізу до неї з поцілунками, то це буде чистої води зальот і ред-флаг! 

Не буду нахабним крінжовим типом, треба поважати її кордони.

Я зусиллям волі приборкав свій пристрасний порив, зробив м'який видих і просто всміхнувся їй куточками губ. Романтична пауза випарувалася, залишивши після себе лишень приємне, невидиме тепло.

Яна теж всміхнулася мені у відповідь, але я помітив, що дівчина виснажена, фізично і морально.

— Так, маркетингова королево. Бачу, що твоя операційна система вже проситься на примусове перезавантаження. Тобі треба терміново в режим сну, бо завтра в Одесі ти будеш як зомбі.

— Ой, це точно... — позіхнула вона й прикрила рот долонею. — Мене ця ситуація з переслідувачем висмоктала до нуля.

— Зрозуміло. Тоді відбій!

Я дістав з рюкзака змінний одяг, зубну щітку і пасту, і вислизнув в коридор, щоб Яна могла спокійно переодягнутися й постелитися. Обережно прикрив за собою двері купе.

Нічний коридор освітлювався тьмяним синім світлом. Більшість пасажирів вже давно спали за зачиненими дверима своїх купе, і лише монотонний, заколисуючий стукіт коліс розрізав тишу.

Я поплентався до купе провідника. Наш вусатий дядечко сидів за своїм маленьким столиком і щось вптсував в журнал.

— О, герой мого вагону! — підняв він окуляри, впізнавши мене. — Ну що, як ви? Все нормально?

— Та все ок, дякую вам величезне за допомогу! Ви там на перончику з цим ключем спрацювали як справжній спецназівець! — розсміявся я.

— А то як же! Викликати поліцію й тримати оборону вагону — це моя робота! — гордо розправив вуса провідник.

— Дайте, будь ласка, пляшку мінералки без газу, а то після цього екшну в горлі сушняк дикий.

— Двадцять гривень, хлопче, — дістаючи з нижньої шафки прохолодну пляшку мінералки сказав він.

Я розрахувався, подякував й рушив далі коридором в бік туалету вкінці вагону.

Я прокручував в голові події цього неймовірного вечора. Дідько забирай, як цікаво іноді повертається життя! Ще зранку я планував проїхати пів країни в потязі, зарившись в свій ноутбук, щоб добратися до Вовки в Одесу. А в результаті... В результаті доля підкинула мені не просто квиток в купе №5, а цілу фантастичну пригоду з дівчиною моєї мрії.

Яна була дивовижною. Жвава, балакуча, щира, емоційна, з цим її кумедним дівочим сленгом про ред-флаги та крашів... Вона була повною протилежністю моєму впорядкованому, алгоритмічному світу, але саме поруч з нею я вперше за тривалий час відчув себе насправді живим.

— Схоже, бро, ти конкретно попав, — усміхнувся я власному відображенню в темному склі коридору. — Твій особистий антивірус розбитий вщент. І знаєш що? Мені це бісове відчуття навіть подобається!

З цими приємними й трохи дурнуватими думками й тупою усмішкою на весь рот я дійшов до кінця вагону, штовхнув двері й зайшов у невеличку туалетну кабінку.

Всередині туалету панував класичний залізничний вайб: невелике дзеркало з легкими патьоками, металева раковина, вібрація підлоги під ногами й запах хлорки й трохи смороду. Потяг добряче гойдало на поворотах, тож переодягатися довелося, проявляючи дива балансування.

Я спритно зняв свої шорти, переодягнувся й умився крижаною водою з крана. Вода приємно освіжила, змиваючи залишки адреналіну та втоми. Я почистив зуби, склав свій денний одяг й зробив пару ковтків мінералки.

Простягнув руку до масивної металевої ручки, щоб відчинити її, натиснув...

КЛАЦ!

Всередині замкового механізму щось хруснуло, після чого ручка просто повисла!

Я застиг. Кліпнув очима.

Спробував повернути ручку ще раз. Але вона бовталась і крутилася в будь-який бік, наче дитяча іграшка. Сталевий язичок замка застряг в рамі!

— Що за... — пробурмотів я.

Схопився за ручку обома руками, спробував з силою потягнути двері на себе. Двері навіть не поворухнулися, а от замок заклинило намертво! Я спробував підняти ручку догори, натиснути донизу, постукати по механізму кулаком.

— Та ви що, знущаєтеся?! — вже вголос вигукнув я, притискаючись лобом до холодної панелі дверей.

Я опинився в пастці, замкнений в туалетній кабінці. А телефон, як на зло, залишився лежати на столику в купе, тож покликати на допомогу чи написати Яні я не мав жодної можливості.