Глава 10.2

Яна

Вся моя ностальгія про солодкий сон, морський бриз і романтику розпалася на атоми за одну-єдину мікросекунду.

Реальність підкралася непомітно й жорстоко. Я навідріз відмовлялася сприймати її. Замість затишних, теплих обіймів Влада, про які я мріяла хвилину тому, на моїй поличці по-хазяйськи вмощувалася величезна й незграбна чоловіча туша. Повітря в тісному просторі купе вмить просочилося гидким, отруйно-задушливим смородом. Перегар аж очі виїдав. Штиняло паленою горілкою, кислим застарілим потом та смердючим тютюновим димом, яким були наскрізь просякнуті речі цього незваного гостя. Від цього смороду мене не просто знудило. До горла підкотив клубок, а долоні вмить стали крижаними.

Я не могла зробити нормальний вдих, бо ребра ніби скувало тугим обручем. Підняла руку і тремтячими пальцями намацала на стіні тумблер нічного плафона.

Клац!

Купе залилося тьмяним жовтуватим світлом. Нарешті я побачила того, хто потривожив мій спокій.

На моїй полиці нагло розвалився центнер ваги, а якщо точніше, то тут сидів дядько років п’ятидесяти. Здоровенний, мов стара радянська шафа. Ця туша притиснула мене до холодної стінки вагону, наче мене й не було зовсім. Він мав неохайний вигляд, з розстебнутою на волохатому животі зім'ятою картатою сорочкою, багряно-червоним спухлим від алкоголю обличчям і заплилими повіками. В його очах застиг тупий вираз, а товсті губи судомно сіпалися в п'яній гримасі.

— Ви що, з глузду з'їхали?! — вищала я, зриваючи голос.

Я судомно натягувала ковдру аж до самого підборіддя. Я втиснулася в кут свого місця настільки глибоко, наскільки це взагалі було фізично можливо.

— Ви хто взагалі такий?! Це моє місце! Припиніть негайно!

Мужик повільно, важко кліпнув своїми набряклими, червоними повіками. Провів рукою по мокрих від поту залисинах і загрозливо нахилився прямо до мого обличчя. Його гаряче й смердюче дихання вдарило мені в ніс з такою силою, що мені аж в голові запаморочилось.

— Шо-о-о?! — басом, наче поранений ведмідь, гаркнув він. В його захриплому голосі чулася агресія і злість. — Шо ти мелеш, малолєтка?! Яке ще твоє місце?! Це п'яте купе! Я тут цілу дорогу їду з самого Франківська, в мене все сплачено! А ну підняла свою дупу й звалила з моєї полки, нахабка малолєтня!

Можна прогнати з голови сценарій про напад і насилля. Адже переді мною сиділо кончене неадекватне бидло. Воно було агресивне, затьмарене алкоголем, неконтрольоване у своїх діях. А головне ще й фізично втричі ширше, важче й сильніше за мене. Я ж сиділа (точніше, затиснулася в куток) і намагалася не тремтіти. У випадку реального силового конфлікту, фізичного протистояння чи нападу я не матиму жоднісінького шансу. Мої можливості дати відсіч дорівнювали абсолютному нулю. Я була повністю беззахисною перед цією п'яною масою.

Так. Треба заспокоїтись, подумати, що робити і як діяти…

Треба ввімкнути холодний розум. Головне, далі не провокувати конфлікт. Спробую зіграти в дипломатію, щоб загасити цей конфлікту на корені. З п'яними агресивними нелюдами не можна сперечатися з позиції сили, треба шукати лазівки...

Я зробила глибокий видих, щоб максимально збити істеричне тремтіння в голосі, і заговорила максимально культурно, лагідно та ввічливо.

— Чоловіче... послухайте мене уважно. Благаю, заспокойтеся. Ви явно щось переплутали. Можливо, ви зайшли не в той вагон? Або переплутали номери купе? Давайте обійдемося без криків і агресії, спокійно розберемося у всьому... 

— Яке ще «переплутали»?! Яких ще вагонів?! — знову заверещав він із новою силою, несамовито вдаривши важким кулаком столику так, що склянки у металевих підстаканниках дзвінко й несамовито брязнули, підстрибуючи в повітрі. 

— Ти шо, дурна чи прикидаєшся?! Я шо, по-твоєму, сліпий чи п'яний?! Це МОЄ КУПЕ! І моє законне нижнє місце! А ну підняла свою наглу морду й звалила на верхню полицю, поки я тебе власними руками звідси не викинув на біса у вікно!

Всі мої спроби достукатися до здорового глузду цього неадеквата приречені на провал! Даремно я сподівалася знайти в ньому хоч краплю адекватності. В його проспиртованому п'яному мозку намертво застрягла хибна думка, і пробити її логікою чи ввічливістю було так само нереально, як голими руками пробити метровий шар залізобетону.

Боже мій... Боже мій… Оце я попала!

Ну де ж це Влад запропастився?! Скільки можна вештатися по тих туалетах, коридорах чи тамбурах?! Ну чому його немає поруч, коли він так потрібен?! Де його чорти носять?

Поряд нікого немає, розраховувати немає на кого, а сидіти в пастці під цією огидною п'яною тушею стає небезпечно.

— Добре! Добре, нехай буде по-вашому! — я зробила останню спробу знайти хоч якийсь компроміс, щоб позбутися цього кошмару.

— Якщо ви впевнені у своїй правоті, то давайте звернемося до провідника! Ходімо в коридор, перевіримо ваші квитки, мої квитки й він швидко все розставить по місцях!

— Нікуди я не піду! — виплюнув п'яний мужик і витріщив на мене очі. — Я в своєму купе! А от ти зараз відлетиш звідси, бо я не маю настрою з тобою панькатись!

Він нахилився до мене ще нижче, загрожуючи розчавити своєю масою. І перш ніж я встигла бодай оком кліпнути, його здоровенна лапа з силою вчепилася мені в плече й затисла в кулак рукав піжамної майки!

Страх в ту ж секунду паралізував й скував моє тіло. Я не могла навіть поворухнути пальцем, м'язи повністю відмовилися слухатися. В очах все попливло, купе перетворилось на темні плями.

— ЗАБЕРІТЬ РУКИ ВІД МЕНЕ! — на весь вагон, зриваючи голос заверещала я.