Глава 9

Яна

Паніка незнайомки була настільки сильною, що передалася мені миттєво. Всередині все стиснулося. Я схопила дівчину за тремтячі плечі. Її лихоманило, вона вся тряслась під тонкою тканиною літньої сукні. 

— Дивися на мене! — Я змусила її подивитися собі в очі. —  Заспокойся, видихни, ти в безпеці, — максимально впевнено й вимогливо мовила я, хоча моє серце калатало, як скажене. — Як тебе звати?

— Л-леся... — крізь сльози й здавлене ридання видавила вона, витерла мокрі щоки тремтячою долонею. — Я Леся. Я просто бігла... бігла не тямлячи себе, ноги самі занесли мене сюди, аж на вокзал! Я не знаю, куди мені дітись! Він переслідує мене! Благаю, не залишайте мене!

— Лесю, все, тихо, ти не сама! Ми тебе в біді не залишимо, — рішуче відрізала я. Потім повернулася до Влада, який стояв напоготові, вдивляючись в темні закутки перону. 

— Як виглядає твій переслідувач?! — знову звернулася до дівчини.

— Високий... в чорному худі з каптуром, темно-сині джинси, коротко стрижений. Він шалено розлючений... очі такі дикі, наче він божевільний! — скоромовкою випалила Леся, хапаючи ротом повітря.

— Зрозуміло. Влад, ти лишаєшся тут, на варті. Якщо побачиш такого типа — грай дурника і збреши йому щось. А я швиденько сховаю Лесю в купе й повернусь до тебе!

— Окей, — зібрано й абсолютно серйозно кинув Влад, випростав плечі й провів мене з дівчиною до тамбура.

Я схопила Лесю за руку й допомогла їй піднятися по металевих сходинках у вагон. Ми прошмигнули вузьким коридором і буквально влетіли в наше купе.

— Так, Лесю, без паніки й працюємо оперативно! — наказним тоном мовила я, зачиняючи двері на засувку. — Лізь на верхню полицю! Давай-давай, бігом, в нас мало часу!

Дівчина, як слухняне дитя, моментально видерлася нагору. Я схопила великий, важкий рюкзак Влада, зняла зверху купу об’ємних ковдр, свою сумочку. За секунду я збудувала на верхній полиці справжнє маскувальне укриття: вкрила Лесю з головою ковдрою, а зверху й збоку обставила її речами так, що збоку верхня полиця здавалася просто закладена всяким мотлохом.

— Замри, вимкни звук на телефоні й навіть не дихай, зрозуміла? Я зараз повернуся, ми його відвадимо, — прошепотіла я.

Леся лише ствердно угукнула й вдячно хитнула головою з-під ковдри.

Я вискочила з купе, захлопнула двері, зробила кілька глибоких видихів, щоб збити божевільний пульс і надати обличчю найневиннішого, розслабленого виразу, та вибігла назад на перон до Влада.

Влад стояв біля вагону і уважно роздивлявся навколо. Побачивши мене, він ледь помітно кивнув. 

— Все в порядку, — сказала тихо і стала поруч з ним, склала руки на грудях і удавано потягнулася. — Щось я залежалася, — мовила голосніше. Ми вдавали з себе абсолютно звичайну пару пасажирів, які просто вийшли подихати повітрям перед сном.

І саме в цю мить із-за масивного бетонного стовпа з’явилась постать.

Це був той самий тип. Високий, в чорному худі, з накинутим на голову каптуром. Його обличчя було блідим, очі витріщеними й розширеними від люті та адреналіну. Дихав він важко й преривчасто, явно від швидкого бігу. Він гарячково озирався довкола, ніби розлючений бик на кориді.

Помітивши нас з Владом чоловік додав ходи, рухаючись прямо до нас.

— Гей! Ви! — грубо випалив він, зупиняючись за метр від Влада. Його очі бігали. — Ви дівчину тут не бачили?! В світлій сукні, з білявим волоссям?! Бігла сюди тільки-но!

Влад навіть оком не здригнув. Він повільно сховав телефон в кишеню шортів, випростався на повний зріст (а він був на пів голови вищий і ширший у плечах за цього психа) і спокійно подивився на нього.

— О! Чекай! — я почала гру “Надури скаженого психа” першою, округливши очі й зігравши найвищий рівень здивування. — Світла сукня, кажете? Така худенька і красива?!

— ТАК! Вона! Де вона?! — гарячково вишкірився тип, роблячи крок вперед.

— Та вона ж пробігла повз нас буквально дві хвилини тому! — впевнено махнула я рукою в бік головного виходу з перону та вокзального скверу. — Ми якраз стояли, каву пили, а вона як блискавка повз нас пролетіла! Здається, побігла прямо до центрального виходу. Ми ще з хлопцем здивувалися, чого вона так несеться, ніби за нею вовки гоняться...

Влад включив дурника і з неабияким подивом спитав: 

— Чувак, а що сталося взагалі? Ти чого біг, як ошпарений? Допомога потрібна? Чого ти її шукаєш?

Тип на секунду заглух. Його очі забігали ще швидше, він дивився то на мене, то на Влада, то в бік виходу. Чоловік переминався з ноги на ногу. Схоже було, що він хоче скоріше звалити від нас і продовжити свою гонитву за своєю жертвою.

— Та... та ця гнида вкрала в мене телефон! — виплюнув він зі злістю. — Витягла айфон з кишені й дьору! Хочу її спіймати й забрати своє!

Я подумки фиркнула від такої примітивної й наївної брехні. Телефон вона в нього вкрала, ага! Мені довелося докласти максимально зусиль, щоб не видати себе. Зате Влад відреагував просто геніально.

— Ого, так це ж кримінал! — неспішно промовив Влад. — Ну то слухай, чувак. Ондечки, бачиш, біля поїзда два патрульних поліцейських стоять? Ходімо, я з тобою підійду, засвідчу про крадіжку. Опишу зовнішність крадійки. Вони зараз по камерах спостереження вокзалу за хвилину відстежать, куди вона побігла і в яке таксі сіла. Знайдуть твій телефон за лічені години!

При згадці про поліцію та камери спостереження обличчя незнайомця миттєво перекосило. Впевненість з нього випарувалася, як вода на гарячій сковорідці.

— Та... та ні! Які поліцейські, я сам розберуся! — відмахнувся він, роблячи крок назад. — Дякую за інфу!

Він різко розвернувся й на повній швидкості побіг у той бік, куди я вказала — геть з перону, до центрального виходу з вокзалу.

Ми з Владом стояли мовчки й дивилися йому в спину, поки його чорна постать остаточно не розчинилася в темряві нічного Львова.

Я зробила довгий, важкий видих, відчуваючи, як адреналін поволі відступає, залишаючи легке тремтіння в колінах.