Глава 8

Яна

Після нашого епічного «кавового душа» та смачної вечері фаст-фудом, атмосфера в купе змінилася на всі сто вісімдесят градусів. Бургери та хрустка картопля-фрі стали найкращим антидепресантом у світі. Жодного крінжу чи зніяковілості більше не відчувалося. Наша вечеря супроводжувалась жартами й сміхом, розповіддю кумедних історій і взаємними підколами. Повечерявши, ми прибрали зі столика паперові серветки й викинули їх в порожні упаковки від їжі.

Зізнатися чесно, мій внутрішній детектор ред-флагів повністю зламався й дав збій. Спочатку я вважала Влада якимось нахабним типом, який вторгся в мій особистий простір, але зараз... Дідько, та він виявився справжнім ґрін-флагом! М'який гумор, легкість у спілкуванні, жодного понту чи дешевого флірту. Він випромінював вайб абсолютного комфортика, з яким можна годинами балакати про все на світі — від анімацій в комп’ютерних програмах до безглуздих студентських історій.

— За під години прибуваємо до Львову! — почувся хрипкий голос провідника, який ходив й стукав до всіх купе. — Хто до Львова, збирайте потихеньку свої речі!

За якусь мить він постукав в наше купе і відчинив двері.

— Львів, молоді люди. Зупинка тридцять хвилин.

— Дякуємо, — наші голоси прозвучали в унісон. Ми перезернулися з Владом і всміхнулися одне одному.

Вусатий провідник всміхнувся і зачинив двері.

Зненацька мій смартфон ожив і в кишені стався вибух з серії вібрацій: бз-з-з, бз-з-з, бз-з-з!

— Ого! Мережа прорізалася! — вигукнула я, вихоплюючи телефон.

На екрані спалахнуло одразу за п'ятдесят сповіщень. Наш дівочий чат «Одеса-2026» просто розривався. Дівчата сипали голосовими й текстовими повідомленнями.

«Яночко, ти як?! Ти сіла в потяг?» — переживала Іриска. 

«Вибач нас, сонечко! Я так переживаю, що ти їдеш сама в порожньому купе!» — писала Наталка. 

«Запиши кружечок, коли буде зв'язок! Ми мучимося докорами сумління!» — додала Рита.

О, Ритка! З тобою в мене окрема розмова. Але спочатку я напишу пару слів в загальний чат, щоб знизити градус занепокоєння.

Я на секунду замислилася, чи варто їм розповідати про мого попутника. Зиркнула на Влада, який в цей час щось гортав в своєму смартфоні й посміхався куточкам губ. Напиши я зараз подругам, що в моєму порожньому (як вони думають) купе замість нудної самотності опинився високий, сіроокий айтішник з кубиками пресу під футболкою, то в чаті почнеться такий шквал повідомлень, що мій телефон просто розплавиться!

— Ні-ні, дівчата, цей секретний контент я залишу на потім, — пробурмотіла я собі під ніс і швидко надрукувала коротке повідомлення.

«Дівчатка, все ок! В потяг сіла, купе затишне, не хвилюйтеся за мене. Наталко, як мама? Напишу зранку, бо зараз лягатиму спати!»

— Вибач, я вийду в коридор, маю зателефонувати подрузі, — звернулася я до Влада. 

Він підвів на мене погляд.

— Краще я вийду, а ти залишайся. Я й так хотів відлучитися сама розумієш куди, — всміхнувся він. — Заодно і сміття викину, — він взяв паперові пакети від їжі і вийшов, зачинивши за собою двері купе.

Я затримала погляд на дверях, за якими щойно зникла постать Влада. На секунду задумалась про те, що ми могли б з ним пересіктись десь в Франківську за інших обставин. А може і бачились десь в місті, але не звернули уваги одне на одного.

Гаразд. Подумаю над цим пізніше. Зараз я хочу поговорити з Ритою. Поки ще є час. Я знайшла її номер в останніх набраних контактах і пустила виклик. Минуло пару секунд і на тому кінці почувся знайомий голос подруги.

— Нареееееешті, — протягнула вона і зітхнула з полегшенням. — Янка, ми вже не знали що думати. Ти так довго не була в мережі…

— Привітик, Рит. Та хто ж то знав, що поїзд їде якимись дебрями.

— Ти в порядку?

— Ага, все ок. Тільки от знаєш що? Хтось з нашої компанії здав квиток і нічого про це не сказав. Як ти думаєш, хто?

— Блін, Янусь, вибач. Я щось взагалі забула про цей момент. До тебе хоч ніхто не підсів? А то не дай Бог якийсь п’яний мужик буде псувати тобі дорогу аж до самої Одеси своїм смородом і храпом.

— Та ще чого! Я сама кому хочеш зіпсую дорогу! — я розсміялась, бо згадала, як облила кавою Влада. — Все добре. Не хвилюйся.

Потяг повільно почав збавляти хід. Металевий стукіт коліс став глухішим, а за вікном замість суцільної темряви почали миготіти поодинокі вогні, залізничні колії, вагони та масивні ліхтарні стовпи.

В цей момент з гучномовців на вокзалі пролунав металевий голос диктора: 

— Увага, пасажири! Потяг сполученням «Івано-Франківськ — Одеса» прибуває на першу колію. Зупинка потяга — 30 хвилин. Нумерація вагонів починається з північної сторони вокзалу.

— Рито, давай вже завтра поговоримо, ок? Я в чат написала дівчатам, щоб не хвилювалися. Зранку, як прибуду на вокзал, одразу вийду на зв’язок.

— Домовилася, — погодилася подруга і ми завершили розмову.

Потяг з плавним скрипом остаточно зупинився. Спекотне, застояне повітря купе так і манило вирватися назовні.

Я заховала смартфон в кишеню і вийшла з купе. Влад стояв неподалік, дивився то у вікно, то в екран телефону. Я підійшла до нього.

— Я вже поговорила, купе вільне. 

— Нарешті, Львів! — звів брови Влад, визираючи у вікно. — Тридцять хвилин доволі багато. Можна вийти на перон, вдихнути нічного повітря й трохи розім'яти ноги. А то від цього сидіння в мене вже дупа оніміла. Ти як, маркетингова королево, йдеш на свіже повітря?

— Залюбки! — відгукнулася я, поправляючи светр. — Літній нічний вайб Львова — це взагалі окрема естетика.

Ми пройшли коридором вагону і вийшли в тамбур. Наш вусатий провідник вже відчинив важкі масивні двері й висунув металеві сходинки на перон.

Нічний Львів зустрів нас дивовижною прохолодою, запахом перонного диму й легкої вогкості. Центральний вокзал сяяв жовтими вогнями арочного купола. На пероні вирувало життя: хтось перекурював біля вагонів, хтось купував мінералку в цілодобових кіосках, бігали вантажники з візками.