Глава 6

Яна

У вузькому коридорі вагону було прохолодніше і легше дихалося. Все завдяки відчиненим кватиркам вікон. Поїзд мчав на шаленій швидкості і вітер залітав у відчинені вікна й охолоджував нагріту металеву обшивку вагону. Приглушене жовте світло лилося з п-під матових плафонів на стелі, а монотонний стукіт коліс лунав крізь відчинене квартирки сильніше, ніж в купе. Я зачинила за собою двері купе і повільно, крокуючи обережно вперед (адже поїзд сильно хитало з боку в бік), я пішла до купе провідника. Дам Владу можливість спокійно розкласти свої речі. Він явно збентежений побаченим. Я хіхікнула. От вже не думала, що якись лєвий тіп застане мене за переодяганням.

Поїзд хитнуло і я вдарилася стегном об довгий металевий поручень біля вікна. Чорт! Буде синець. Схопилася за поручень й подивилася на власне тьмяне відображення в темному склі. Всередині все ще вирував коктейль з бентеги, роздратування й дикого крінжу.

Боже, ну це ж треба було такому статися?! Я приклала до палаючих щічок холодні долоні.

Спочатку я дико психанула, коли двері з гучним шурхотом відсунулися й на порозі виріс Влад. Перші секунди я скипіла і роздратувалась не на жарт. Який адекватний хлопець залітає в зачинене купе без стуку?! Це ж суцільний, стовідсотковий ред-флаг! Я стояла без одягу, в самій лише мереживній білизні, і була готова провалитися крізь настил вагону прямо на залізничні рейки. Так мені було соромно!

Але… я зробила глибокий видих і ввімкнула режим раціональності і повелася не як психована істеричка, а доросла жінка. 

Зрештою, я їду на море. На пляжах Одеси я буду дефілювати в мікроскопічному бікіні, і на мене дивитиметься половина пляжу, включаючи місцевих чайок і котів. До того ж, що він там такого побачив, чого раніше не бачив чоловік? Я ж не гола перед ним стояла. От в такому випадку, я б йому влаштувала винос мозку за бесплатно!

Та слід віддати хлопцю належне: він не витріщався з нахабною посмішкою, а почервонів і розгубився. Навіть більше, ніж я. А потім так завзято вибачався, щось так щиро белькотів, що я ледь стримала сміх. Влад нагадав мені наляканого першокурсника перед суворим деканом. Це було навіть... трохи мило.

Я дістала з кишені свій смартфон, автоматично зробила свайп вниз, сподіваючись побачити хоч одну заповітну поділку мобільного зв'язку. Дідька з два! Ми ще так само були поза зоною мережі. Хоч поїзд і летів на повній швидкості крізь густоту українського лісу, але мобільні вежі залишилися десь далеко позаду.

— Ну нічого, Ритко, ти в мене ще отримаєш допит на першій же великій станції, — пробурмотіла я собі під ніс з легкою посмішкою.

Шлунок зрадницьки подав голос, нагадавши мені про вечерю. Перед самим виїздом на вокзал я забігла в фастфуд і купила собі цілий пакунок смачної їжі: великий гарячий бургер із подвійною сирною котлетою та фірмовим соусом, велику порцію золотистої хрусткої  картоплі-фрі та курячі нагетси. Вся ця смакота зараз лежала в купе на столі і чекала, поки я її з’їм. Єдине, чого бракувало до повного гастрономічного щастя — це гарячої, запашної кави.

Спершу я хотіла взяти каву тільки собі. Але потім перед очима виник Влад і мені стало трохи жаль його. Захеканий, втомлений, розгублений, присоромлений. Окей, буду великодушною попутницею і пригощу його кавою.

Провідник, той самий вусатий дядечко, вже сидів у своєму купе і щось прискіпливо записував у свій великий журнал.

— Доброго вечора ще раз! — посміхнулася я, заглядаючи всередину. — А можна у вас замовити дві кави, будь ласка? 

— О, моя люба! Звісно! Замовити можна все, — відгукнувся провідник, знімаючи окуляри. — Ви йдіть собі спокійно в купе, а я зараз залию гарячу воду і принесу вам вашу каву. 

— Ні-ні, що ви, не треба турбуватися! — заперечила я. — Я з задоволенням заберу сама, мені зовсім не важко почекати пару хвилин.

Провідник лише хмикнув, але сперечатися не став. За п'ять хвилин переді мною вже стояли два легендарні, класичні скляні стакани у важких металевих підстаканниках з карбуванням Укрзалізниці. З них піднімався густий, апетитний пар, а металеві ложечки грайливо дзінькали об скло склянок.

— Тримайте обережно, дівчино, кава гаряча, а вагон у нас любить хитатися! — застеріг провідник. 

— Дякую велике! Я акуратно! — бадьоро відповіла я й рушила назад коридором.

Іти вузьким коридором потяга, що на повній швидкості несеться рейками і тримати в обох руках два по вінця налиті гарячі стакани кави — це окремий вид екстремального спорту. Кожен крок вимагав від мене максимальної концентрації, ніби я крокувала по канату над прірвою. Ложечки дзілінькали, ароматна темно-коричнева рідина небезпечно гойдалася біля самих країв, але я впевнено долала метр за метром.

Ось і наша двері з табличкою купе №5.

Чорт! Я згадала свою обіцянку не залітати без попередження, а постукати як повернусь. Але в мене в руках склянки з кавою. Навіть якби я хотіла, то не могла б постукати.

Тому я граціозно втримала рівновагу і два рази вдарила носком кросівки в нижню частину дверей.

— Влад! Це я, відчиняй, я принесла нам каву! — весело вигукнула я.

Зсередини пролунало коротке “Ок” і двері м'яко відсунулися вбік. Влад вже закинув свій рюкзак на верхню полицю, розклав матрац і застелив постіль. Повернувся до мене і доброзичливо всміхнувся.  

— О, кава! Ти просто моя рятівниця, я як раз мріяв про...

І в цю саму секунду стався фатальний зашквар.

Потяг з металевим скреготом підскочив на якась нерівній стрілці колії, вагон рвучко хитнуло праворуч. Я похитнулася, миттю втратила баланс і з криком полетіла вперед, просто в проріз дверей купе.

Стакани в моїх руках небезпечно нахилилися. А в наступну мить цілий океан гарячої кави вилився прямо на Влада!

— А-А-А-А! ДІДЬКО! ГАРЯЧЕ-Е-Е! — вибухнув хлопець диким, нелюдським фальцетом, відстрибуючи назад, наче його вдарило струмом у триста вольт.

Кава мокрою, темно-коричневою плямою розлилася йому на світлі літні шорти! Щедро, масштабно і прямо на стегна, мало що не зачепивши пахову область!