Глава 5

Влад

Я стояв у задушливому коридорі вагону, спирався плечем на простір між вікнами, і ніяк не міг зігнати з обличчя дурнувату посмішку. За вікном час від часу миготіли вогні селищ і крихітних сіл, а в вагоні чулися голоси з усіх купе.

Коли моя попутниця вперто переконувала мене, що я переплутав вагон, я тихцем зміг роздивитися її як слід. І, дідько забирай, ця дівчина була неймовірна! Худенька, тендітна, з великими, виразними очима кольору тепленої кориці, у яких спалахували іскорки щирого здивування. Довгі пасма волосся хаотично спадали на плечі, а легка літня сукня підкреслювала плавність кожної лінії її фігури. Справжня лісна німфа, яка чомусь вирішила, що ціле купе належить тільки їй.

Перед очима з’явився кадр кількахвилинної давнини. 

Як потяг рвучко хитнуло на стрілці.

Як вона скрикнула й полетіла просто на мене. 

Як мої руки відреагували швидше за мозок.

Як я підхопив її за талію на чистому автопілоті.

І як в ту ж секунду час ніби поставили на паузу.

Дівчина виявилася дивовижно невагомою. Уткнувшись носом мені в груди, вона завмерла, і я мимоволі вдихнув її аромат. Такий ніжний, солодкуватий, із виразними нотками ванілі та стиглих персиків, наче як сама власниця цих парфумів. 

Все сталося настільки раптово й інтимно, що всередині мене щось приємно тьохнуло. Серце тоді шалено калатало. І також швидко билося і її серце. А коли опустив погляд і зустрівся з її сполоханими очима, в мене аж подих перехопило. В її очах кольору кориці читався цілий калейдоскоп емоцій, від повного шоку до дивного захвату.

Щоки дівчини миттєво залив яскравий, неймовірно милий рум'янець.

Зізнаюся чесно. Мені зовсім не хотілося її відпускати. Хотілося так і стояти серед купе, гойдатися в такт руху поїзда й відчувати її тепло. Але вона так сильно зніяковіла й почервоніла, що я вирішив не лякати бідну дівчину нав’язливими довгими обіймами. Ще подумає, що я сексуально стурбований псих. Тому прочистив горло, видавив з себе максимально спокійне прохання й вийшов за двері, даючи їй час зібрати думки докупи.

Я тихо засміявся собі під ніс. Це ж треба було так влучно вихопити той квиток! Схоже, ця подорож до Одеси обіцяла бути в тисячу разів цікавішою, ніж я міг собі уявити.

Я дістав з кишені телефон. Тримати події в собі було вище моїх сил. Вовка просто зобов'язаний це все почути! Набрав номер друга й приставив смартфон до вуха, чекаючи на гудки.

— Алло, братуха! Ти що, з потяга випав? — пролунав у слухавці бадьорий голос Вовчика. — Чого не телефонуєш?

— Та ні, Вов, тут таке діло... Коротше, ти не повіриш, — розсміявся я, понизивши голос до таємничого напівшепоту. — Входжу я у своє купе, з повною готовністю до нудної і похмурої поїздки, а там... Сидить дівчина. Неймовірна просто! 

— Опа-на! — зацікавлено протягнув Вовка. — Серйозно? І що, ти вже встиг з нею познайомитись і затусити?

— Чекай, це ще не все! — пропускаю повз вуха репліку друга. — Вона чомусь на мільйон відсотків впевнена, що викупила ціле купе й їхатиме в повній самотності. Хах! А потім потяг хитнуло, і вона... тупо приземлилась прямо в обійми! А я, як істинний джентельмен, міцно притис її до себе. 

На тому кінці дроту зависла коротка пауза, а потім Вовка вибухнув кінським реготом:

— Та ти гониш! Суворий айтішник перетворився на героя жіночого романтичного роману?! Зізнавайся, ти що, хакнув систему Укрзалізниці, щоб тобі підібрали ідеальну попутницю?

— Та пішов ти, Вов! — з посмішкою відмахнувся я. — Вона так почервоніла, бідося, що я поспішив звалити з купе, щоб вона не відїхала від надлишку емоцій. А пахне від неї... просто космос, якимись ванільними персиками.

— Ого-о-о, братан, та ти походу влип! — продовжив підколювати мене Вовчик. — Дивися мені, не одружися з нею до того, як потяг доїде до Одеси! Бо ми ж планували тусувати пацанською компашкою, а ти вже, схоже, весільний костюм обираєш...

— Та який костюм, дурню! — зареготав я. — Я просто кажу, що поїздка обіцяє бути...

Але саме в цей момент у слухавці щось зловісно клацнуло, голос Вовки перетворився на квакаючий роботизований звук і остаточно зник.

— Вов? Алло! Вовчик!

Я глянув на екран.

Позначка мережі у верхньому кутку показувала повний нуль. Ясно. Немає мережі. Весело. Я почухав потилицю і подивився у вікно. Потяг на повній швидкості влетів у якусь глуху лісопосадку, обірвавши нашу з Вовчиком розмову на найцікавішому місці.

— Ну от, як завжди, — покрутив я головою, з посмішкою ховаючи смартфон назад до кишені.

Випростав плечі, поправив рюкзак і потягнувся до ручки дверей купе №5. Час повертатися до моєї чарівної та збентеженої попутниці.

Аж раптом з глибини коридору пролунало важке човгання провідника.

— Шановні пасажири, готуємо квиточки! Смартфони, паспорти, у кого що! — голосно волав він, стукаючи в перше купе.

О, треба попередити дівчину, щоб витягла свій квиток і не шукала його в останню секунду, — промайнуло в моїй голові.

Спонтанне й благе бажання бути турботливим попутником геть вибило з моєї голови елементарну вихованість. На чистому автопілоті я простягнув руку, впевнено схопився за ручку й рвучко відсунув двері купе без жодного стуку.

І в ту ж секунду час для мене не просто зупинився. Він розпався на атоми.

Дівчина стояла до мене спиною. Вона скинула свою одежу і лишилася тільки в тоненькій мереживній білизні. Схоже, вона якраз збиралася переодягнутися.

Мій погляд мимоволі поплив її тілом. Шовковиста шкіра, струнка талія, тендітні лопатки, витончена лінія шиї... Але я відчинив двері з гучним шурхотом і вона з переляканим зойком різко розвернулася до мене. Притиснула футболку до грудей, а її очі округлилися до розмірів блюдечок.

В мене наглухо відняло мову. Комп’ютер в моїй голові не просто видав помилку. Він нафіг згорів дотла!

Я застиг у прорізі дверей з відкритим ротом, кліпав очима, як останній віслюк. Вся моя айтішна ерудиція й солідність випарувалися за мілісекунду.